Розділ 24

— Вона серйозно говорила про те, що ми не зможемо звідси поїхати сьогодні? — злякано дивлюсь на засніжену територію за вікном. Негода розігралася не на жарт. — У тебе позашляховик? Це крута машина. Вона повинна справитися з цією хуртовиною…

— Боїшся залишитися зі мною віч-на-віч?

— Ні, — кидаю на чоловіка невдоволений погляд. Мені зовсім не смішно, і йому не повинно бути так весело. — А чому в тебе такий чудовий настрій? Тебе влаштовує, що ми можемо тут застрягти? З черговою твоєю колишньою? — хитро посміхаюся. Тепер час мені іронізувати.

— Ні, королево! Я вже звик, що поряд з тобою просто неможливо розслабитися. Мені подобається цей стан у тонусі, — усміхається. — Їж! Це смачно. Боюсь якщо ми вийдемо надвір тебе вітром знесе.

З'їдаю пару ложок і хмурю брови.

— Що не так? — усміхається Двейн. Я дивлюся в нього надто гарний настрій. — Все ж таки треба нести книгу скарг?

— Оліф готує смачніше!

— Погоджуюся! Мій молодший брат профі біля плити. Батько, як мінімум, міг пишатися одним із синів.

Двейн вимовляє це з іронією, але мені чомусь чується смуток в його голосі. Хочеться залізти до нього в голову, в душу та дізнатися, про що він мовчить?

— Ти, звичайно, не розповіси мені всі таємниці своєї родини? Ким був твій батько? Де мати?

— Ні. Не сьогодні.

— Хочеш я розповім про себе?

— Жовта преса вже про тебе розповіла, — хмикає і швидко спустошує свою тарілку. — Навряд чи ти їй переплюнеш.

Поки ми тут сидимо та доїдаємо наш обід, за вікном розростається справжня буря, стрімко замітаючи все довкола. Замітаючи ірландські пустки. Але, всупереч страшній негоді, картинка за вікном зачаровує. Наче казка наяву. У Лос-Анджелесі такого не застати.

Дерева, як фігури з марципану, схиляються під натиском вітру, їхні гілки, вкриті інеєм, згинаються під вагою снігу.

Старий і затишний паб, наполегливо стоїть серед цього хаосу, як корабель у бурхливому морі. Стіни тремтять від вітру, вікна дзвінко стукають... Усередині тепло та затишно, м'які крісла та теплий камін створюють відчуття захищеності та спокою, на контрасті з хуртовиною зовні.

Не так я думала провести цей день. Мені хотілося побути якомога далі від Двейна і зрозуміти, чого я хочу. Як мені жити далі?

Але в результаті ми поруч з ним, ділимося чимось відвертим. Не знаю… чи хочу я щось змінювати. Мені шалено подобається маєток Доерті, але останнім часом там стало дуже багатолюдно. А тут добре. Кращого не вигадати.

— Тоді, — підхоплюю свою тарілку та опускаю її на місце порожньої Двейна. Здається, мій чоловік не наївся. А ось я – навпаки. Занадто ситний цей коддл. — Я тобі розповім щось таке, що навіть жовтій пресі невідомо.

— Спробуй. Здивую мене, королево!

— Я не маю драматичної історії, де я йшла і спотикалася. У мене чудова освіта. Мої батьки, шановні люди, ми жили в престижному районі, але жили дуже скромно…

— Поки що не здивувала. Поки що все, як у всіх.

Двейн за пару хвилин закінчує з моєю порцією і в голові осідає кумедна думка, що я ніколи не нагодую цього чоловіка. Це ж доведеться цілодобово на кухні стирчати. Здається молодший Доерті буде жити з нами.

— Може ще замовити? — дивлюсь на пусту тарілку.

— Боїшся тебе з'їм? — смикає бровою, складаючи руки на грудях.

— Боюся! — киваю, як зачарована.

— Правильно, королева! Бійся! Ну? Продовжуватимеш розповідь? Поки що нічого нового. Про все що ти розповіла, мені давно відомо.

— А потім я закохалася в одного грубіяна… — несподівано випалюю.

Погляд Двейна темніє за секунду. Від такого погляду перехоплює подих… А ще я ідіотка! Навіщо я це зробила? Навіщо несподівано розтріпала про найпотаємніше?

Треба якось виплутуватися із ситуації. Може, мої почуття не взаємні, а я ними тут розкидаюся. Двейн мені подобається. Так, наша історія почалася з ненависті але, як відомо: від ненависті до кохання один крок.

Можливо, це дозволить мені зрозуміти його справжні наміри й нарешті прийняти рішення, чи варто продовжувати наше спілкування в тому ж ключі, чи мені варто відступити?

Зрештою, краще знати правду, ніж жити у незнанні. Фантазії та повітряні замки не працюють. Єдинорогів не існує, а гірка правда завжди краще ніж солодка брехня. Випадок з Джонсоном буде для мене справжнісіньким уроком на все життя.

Отже, я наважилася. Зараз, найкращий час. Ми наодинці. Я скажу Двейну про свої почуття та дізнаюся, що він думає з цього приводу. Так, це буде складно та можливо болісно, ​​але це необхідно.

Я не можу більше жити очікуючи, що чоловік сам зрозуміє про мою симпатію. Це моє бажання дізнатися правду, моя відповідальність. І мені потрібно зібрати всі свої сили та зробити це.

Треба лише кілька секунд, щоб підібрати слова, підготуватися до серйозної розмови.

Швидко у голові перебираю різні варіанти того, як можуть розвернутися події після сказаного. Він залишить мене тут? А може взагалі відішле додому, а може все навпаки і я сильно помиляюся... Планую слова, які я скажу. Але головне, я налаштовую себе на будь-який результат. Мені ж важливо знати правду, а не те, як вона мені сподобається.

Поступово нервозність починає відступати, поступаючись місцем рішучості. Я знаю, що це буде складно. Завжди складно й страшно говорити про щось потаємне вголос, але я готова відкритися. Готова почути правду, готова зіткнутися з реальністю. Дуже сподіваюся, що я не помиляюся і наші почуття взаємні, адже тоді навіщо це все?

Двейн так дивиться на мене… розуміє, що різка зміна мого настрою – це провісник серйозної розмови.

— Ти дуже серйозна, — смикає куточком губ.

— Тому, що хочу поговорити з тобою на дуже серйозну тему. Стосовно нас…

— Між нами все серйозно. Дивно, що ти припускаєш думку, що мої наміри звичайна гра. Я не така людина, Джессіко. Я більше не шукаю пригод та інтрижок. В іншому випадку, я б не підпустив би тебе так близько? Які ще гарантії тобі потрібні?

Його реакція виявляється не такою, як я очікую. Вона відверто заганяє мене в глухий кут. Але це непогано. Навпаки. Тільки зараз я остаточно розумію, наскільки Двейн серйозна людина.