ГЛАВА 2. ТАЄМНИЦЯ СТАРОЇ ФОТОГРАФІЇ
Я майже не спала тієї ночі.
Щоразу, коли заплющувала очі, у голові лунав той самий голос:
«Я був поруч, коли твоя мама востаннє намагалася тебе знайти».
Ці слова не давали мені спокою.
Хто ця людина? Що вона знає? І чому стільки років мовчала?
Я лежала в ліжку, дивилася на стелю й намагалася скласти докупи всі події останнього дня.
Спочатку Максим. Потім невідомий чоловік. А тепер ще й повідомлення, яке натякало на якусь річ, залишену мамою.
Я повернула голову до тумбочки.
Там лежала стара фотографія.
Мама тримала мене на руках. Її усмішка була такою щирою, що я мимоволі усміхнулася у відповідь.
— Якби ж ти могла мені все пояснити...
Телефон показував 02:17.
Я нарешті відклала його й заплющила очі.
Завтра я мала дізнатися правду.
Або принаймні зробити перший крок до неї.
***
10:25. Ранок.
— Софіє, ти сьогодні взагалі снідати збираєшся? — почула я голос бабусі.
— Зараз іду!
Я вийшла з кімнати, тримаючи телефон у руці.
Бабуся стояла біля плити й готувала сніданок.
— Ти якась бліда. Не виспалася?
— Трохи.
— Щось сталося?
Я сіла за стіл.
Мені дуже хотілося розповісти їй про дзвінок. Але я не знала, як саме почати розмову.
— Бабусю, ти пам'ятаєш усіх маминих знайомих?
Вона обернулася.
— Звичайно, не всіх. А чому питаєш?
— Просто цікаво.
— Софіє, я тебе знаю. Коли ти кажеш «просто цікаво», це означає, що щось сталося.
Я опустила погляд на чашку.
— Мені вчора телефонував один чоловік. Він сказав, що знає щось про маму.
Бабуся завмерла.
— Як його звати?
— Максим Коваленко.
Її обличчя змінилося.
Зовсім трохи, але я це помітила.
— Ти знаєш його? — запитала я.
— Ні... Тобто не впевнена.
— Бабусю?
Вона сіла навпроти мене.
— Софіє, я не хочу, щоб ти повірила першій людині, яка пообіцяє розповісти тобі щось про батьків.
— Я й не збираюся.
— Просто будь обережна.
— Ти щось знаєш?
Бабуся довго мовчала.
— Є речі, про які я не хотіла тобі нагадувати.
— Я вже доросла, бабусю. Мені потрібна правда.
Вона зітхнула.
— Я розумію.
Потім підвелася й пішла до своєї кімнати.
За хвилину повернулася з невеликою папкою.
— Це залишилося від твоєї мами. Я зберігала ці документи багато років.
Я відкрила папку.
Там були старі листівки, декілька конвертів і фотографії.
На одному з конвертів я побачила напис:
«Для моєї маленької Софійки».
У мене перехопило подих.
— Це мамин почерк?
— Так.
Я обережно взяла конверт.
Він був запечатаний.
— Чому ти ніколи не показувала мені цього?
— Я не знала, коли настане правильний момент.
— А зараз настав?
Бабуся подивилася мені в очі.
— Мабуть, так.
***
12:10. Відділок поліції.
Я прийшла раніше, ніж зазвичай.
Аліна вже була на робочому місці.
— Ого! Хто це в нас такий пунктуальний?
— Не починай.
— Добре-добре. Як ти?
Я поклала сумку біля столу.
— Сьогодні зустрічаюся з Максимом.
Аліна відразу стала серйозною.
— Ти повідомила начальника?
— Так. Він знає про ситуацію.
— І що сказав?
— Щоб я не поспішала з висновками.
— Розумна порада.
Я дістала з сумки конверт.
— Подивися.
Аліна обережно взяла його.
— «Для моєї маленької Софійки»... Це від мами?
— Так.
— Ти відкривала?
— Ні.
— І не збираєшся?
Я похитала головою.
— Хочу спочатку зрозуміти, чому бабуся стільки років його приховувала.
Аліна повернула конверт.
— Можливо, вона просто хотіла тебе захистити.
— Можливо.
Я поклала його назад у сумку.
У цей момент на телефон прийшло повідомлення.
Невідомий номер.
«Не відкривай листа без мене».
Я перечитала його.
Потім ще раз.
— Що там? — запитала Аліна.
Я мовчки показала їй екран.
— Це вже не смішно, — сказала вона.
— Згодна.
— Хто має доступ до інформації про цей лист?
— Я, бабуся... І тепер, схоже, ще хтось.
Аліна подивилася на мене.
— Софіє, ти впевнена, що хочеш у це вплутуватися?
Я подивилася на фотографію мами, яку поклала в кишеню куртки.
— Я вже в цьому.
***
17:48. Центральний парк.
Я прийшла трохи раніше.
Кав'ярня була невеликою, із великими вікнами та дерев'яними столиками. За склом люди пили каву, розмовляли й навіть не здогадувалися, що для мене цей вечір може стати найважливішим за багато років.
Я обрала столик біля вікна.
Телефон лежав поруч.
17:55.
17:58.
18:00.
Двері відчинилися.
До кав'ярні зайшов молодий чоловік у темній куртці. Він зупинився біля входу, оглянув зал і нарешті помітив мене.
Максим.
Він підійшов до столика.
— Софія?
— Так.
— Дякую, що прийшла.
— Не варто дякувати. Краще поясніть, навіщо ви мене шукали.
Він сів навпроти.
Декілька секунд ми мовчали.
Я уважно розглядала його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи бачила його колись раніше.
— Ми знайомі? — нарешті запитала я.
— Особисто — ні.
— Тоді звідки ви знаєте моє ім'я?
Максим дістав із внутрішньої кишені куртки стару фотографію.
Поклав її на стіл.
Я подивилася вниз.
На фотографії була моя мама.
Поруч із нею стояв молодий чоловік.
І це був Максим.
Я підняла очі.
— Це ви?
Він кивнув.
— Так.
— Коли зроблена фотографія?
— За кілька місяців до того, як твоїх батьків не стало.
Я знову подивилася на знімок.
— Ви знали мою маму?
— Так. Вона була дуже доброю людиною.
— Чому ви ніколи не приходили до мене?
Максим опустив погляд.
— Тому що я не знав, де тебе шукати. А потім... потім минуло надто багато часу.
Відредаговано: 13.11.2026