(не)втрачений зв'язок

Глава 2

ГЛАВА 2. ТАЄМНИЦЯ СТАРОЇ ФОТОГРАФІЇ

Я майже не спала тієї ночі.

Щоразу, коли заплющувала очі, у голові лунав той самий голос:

«Я був поруч, коли твоя мама востаннє намагалася тебе знайти».

Ці слова не давали мені спокою.

Хто ця людина? Що вона знає? І чому стільки років мовчала?

Я лежала в ліжку, дивилася на стелю й намагалася скласти докупи всі події останнього дня.

Спочатку Максим. Потім невідомий чоловік. А тепер ще й повідомлення, яке натякало на якусь річ, залишену мамою.

Я повернула голову до тумбочки.

Там лежала стара фотографія.

Мама тримала мене на руках. Її усмішка була такою щирою, що я мимоволі усміхнулася у відповідь.

— Якби ж ти могла мені все пояснити...

Телефон показував 02:17.

Я нарешті відклала його й заплющила очі.

Завтра я мала дізнатися правду.

Або принаймні зробити перший крок до неї.

***

10:25. Ранок.

— Софіє, ти сьогодні взагалі снідати збираєшся? — почула я голос бабусі.

— Зараз іду!

Я вийшла з кімнати, тримаючи телефон у руці.

Бабуся стояла біля плити й готувала сніданок.

— Ти якась бліда. Не виспалася?

— Трохи.

— Щось сталося?

Я сіла за стіл.

Мені дуже хотілося розповісти їй про дзвінок. Але я не знала, як саме почати розмову.

— Бабусю, ти пам'ятаєш усіх маминих знайомих?

Вона обернулася.

— Звичайно, не всіх. А чому питаєш?

— Просто цікаво.

— Софіє, я тебе знаю. Коли ти кажеш «просто цікаво», це означає, що щось сталося.

Я опустила погляд на чашку.

— Мені вчора телефонував один чоловік. Він сказав, що знає щось про маму.

Бабуся завмерла.

— Як його звати?

— Максим Коваленко.

Її обличчя змінилося.

Зовсім трохи, але я це помітила.

— Ти знаєш його? — запитала я.

— Ні... Тобто не впевнена.

— Бабусю?

Вона сіла навпроти мене.

— Софіє, я не хочу, щоб ти повірила першій людині, яка пообіцяє розповісти тобі щось про батьків.

— Я й не збираюся.

— Просто будь обережна.

— Ти щось знаєш?

Бабуся довго мовчала.

— Є речі, про які я не хотіла тобі нагадувати.

— Я вже доросла, бабусю. Мені потрібна правда.

Вона зітхнула.

— Я розумію.

Потім підвелася й пішла до своєї кімнати.

За хвилину повернулася з невеликою папкою.

— Це залишилося від твоєї мами. Я зберігала ці документи багато років.

Я відкрила папку.

Там були старі листівки, декілька конвертів і фотографії.

На одному з конвертів я побачила напис:

«Для моєї маленької Софійки».

У мене перехопило подих.

— Це мамин почерк?

— Так.

Я обережно взяла конверт.

Він був запечатаний.

— Чому ти ніколи не показувала мені цього?

— Я не знала, коли настане правильний момент.

— А зараз настав?

Бабуся подивилася мені в очі.

— Мабуть, так.

***

12:10. Відділок поліції.

Я прийшла раніше, ніж зазвичай.

Аліна вже була на робочому місці.

— Ого! Хто це в нас такий пунктуальний?

— Не починай.

— Добре-добре. Як ти?

Я поклала сумку біля столу.

— Сьогодні зустрічаюся з Максимом.

Аліна відразу стала серйозною.

— Ти повідомила начальника?

— Так. Він знає про ситуацію.

— І що сказав?

— Щоб я не поспішала з висновками.

— Розумна порада.

Я дістала з сумки конверт.

— Подивися.

Аліна обережно взяла його.

— «Для моєї маленької Софійки»... Це від мами?

— Так.

— Ти відкривала?

— Ні.

— І не збираєшся?

Я похитала головою.

— Хочу спочатку зрозуміти, чому бабуся стільки років його приховувала.

Аліна повернула конверт.

— Можливо, вона просто хотіла тебе захистити.

— Можливо.

Я поклала його назад у сумку.

У цей момент на телефон прийшло повідомлення.

Невідомий номер.

«Не відкривай листа без мене».

Я перечитала його.

Потім ще раз.

— Що там? — запитала Аліна.

Я мовчки показала їй екран.

— Це вже не смішно, — сказала вона.

— Згодна.

— Хто має доступ до інформації про цей лист?

— Я, бабуся... І тепер, схоже, ще хтось.

Аліна подивилася на мене.

— Софіє, ти впевнена, що хочеш у це вплутуватися?

Я подивилася на фотографію мами, яку поклала в кишеню куртки.

— Я вже в цьому.

***

17:48. Центральний парк.

Я прийшла трохи раніше.

Кав'ярня була невеликою, із великими вікнами та дерев'яними столиками. За склом люди пили каву, розмовляли й навіть не здогадувалися, що для мене цей вечір може стати найважливішим за багато років.

Я обрала столик біля вікна.

Телефон лежав поруч.

17:55.

17:58.

18:00.

Двері відчинилися.

До кав'ярні зайшов молодий чоловік у темній куртці. Він зупинився біля входу, оглянув зал і нарешті помітив мене.

Максим.

Він підійшов до столика.

— Софія?

— Так.

— Дякую, що прийшла.

— Не варто дякувати. Краще поясніть, навіщо ви мене шукали.

Він сів навпроти.

Декілька секунд ми мовчали.

Я уважно розглядала його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи бачила його колись раніше.

— Ми знайомі? — нарешті запитала я.

— Особисто — ні.

— Тоді звідки ви знаєте моє ім'я?

Максим дістав із внутрішньої кишені куртки стару фотографію.

Поклав її на стіл.

Я подивилася вниз.

На фотографії була моя мама.

Поруч із нею стояв молодий чоловік.

І це був Максим.

Я підняла очі.

— Це ви?

Він кивнув.

— Так.

— Коли зроблена фотографія?

— За кілька місяців до того, як твоїх батьків не стало.

Я знову подивилася на знімок.

— Ви знали мою маму?

— Так. Вона була дуже доброю людиною.

— Чому ви ніколи не приходили до мене?

Максим опустив погляд.

— Тому що я не знав, де тебе шукати. А потім... потім минуло надто багато часу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше