Глава 1

ГЛАВА 1. ДЗВІНОК ІЗ МИНУЛОГО

Деякі зв'язки неможливо розірвати. Навіть якщо між людьми сотні кілометрів, роки мовчання та тисячі невисловлених слів.

Мене звати Софія. Мені двадцять років. Я живу у великому місті, працюю в поліції та, як мені здавалося, давно навчилася справлятися з усіма труднощами самостійно.

Але є одна річ, до якої неможливо звикнути.

Самотність.

Я сирота. Моїх батьків не стало, коли я була ще зовсім маленькою. Я не пам'ятаю їхніх голосів, не пам'ятаю їхніх обіймів і навіть не можу точно сказати, якими вони були в повсякденному житті.

У мене залишилися фотографії, документи та декілька речей, які бабуся дбайливо зберігала всі ці роки.

Саме бабуся стала для мене найближчою людиною. Вона виховала мене, навчила читати, підтримувала під час невдач і завжди повторювала, що я заслуговую на щасливе життя.

Я дуже її люблю.

Проте іноді, коли залишаюся сама, мені хочеться поставити лише одне запитання:

Чому саме я повинна була вирости без батьків?

Відповіді немає.

І, мабуть, ніколи не буде.

***

Понеділок. 07:15.

Будильник задзвонив настільки голосно, що я мало не скинула телефон із тумбочки.

— Та ну, тільки не сьогодні... — пробурмотіла я, накриваючи голову ковдрою.

Ще п'ять хвилин.

Саме так я думала щоранку, хоча чудово знала, що ці п'ять хвилин завжди перетворюються на п'ятнадцять.

Нарешті я підвелася, вимкнула будильник і подивилася на себе в дзеркало.

Розпатлане волосся, сонні очі й абсолютно відсутнє бажання виходити з дому.

— Софіє, зберися. Ти ж сама обрала цю професію, — сказала я своєму відображенню.

На стільці лежала форма. Темна сорочка, штани, ремінь. Усе було підготовлено ще з вечора.

Я працювала в поліції вже майже рік. Це була не просто робота. Це було моє рішення, мій шлях і, мабуть, спосіб довести самій собі, що моє минуле не визначає мого майбутнього.

Я хотіла допомагати людям.

Особливо тим, хто почувався самотнім і беззахисним.

Можливо, тому що колись сама була такою дитиною.

Після душу я зібрала волосся, одягнулася та пішла на кухню.

Бабуся вже сиділа за столом.

— Доброго ранку, сонечко.

— Доброго ранку, бабусю.

— Сніданок готовий. Сідай, поки не охолов.

— Я запізнююся.

— Софіє, ти завжди запізнюєшся, але це не причина залишатися голодною.

Я посміхнулася й сіла.

— Як справи на роботі? — запитала бабуся.

— Нормально. Сьогодні маю бути на чергуванні.

— Бережи себе, добре?

— Обіцяю.

Вона подивилася на мене уважно.

— Ти ж знаєш, що я хвилююся.

— Знаю. Але зі мною все буде добре.

Я допила чай, поцілувала бабусю в щоку й вийшла з квартири.

На вулиці було прохолодно. Осінь поступово вступала у свої права. Дерева жовтіли, вітер зривав із них листя, а люди поспішали у своїх справах.

Я любила такі ранки.

У них було щось особливе. Наче кожен новий день давав можливість почати все спочатку.

Я навіть не здогадувалася, що саме цей день змінить моє життя.

***

08:03. Відділок поліції.

— Софіє! Нарешті!

Я обернулася.

До мене швидко йшла моя колега Аліна.

— Що сталося? — запитала я.

— Тебе вже хвилин десять шукають.

— Я запізнилася лише на три хвилини.

— Для нашого начальника це вже злочин століття.

Я засміялася.

— Чудово. Може, одразу оформите на мене протокол?

— Не жартуй. Він сьогодні не в гуморі.

Ми зайшли всередину.

У коридорі було людно. Хтось заповнював документи, хтось розмовляв телефоном, а хтось поспішав до кабінету начальника.

Звичайний робочий ранок.

Принаймні так мені здавалося.

— Софіє, до мене! — почувся голос із кабінету.

Я зітхнула.

— Ну все, якщо не повернуся, передай бабусі, що я її люблю.

— Іди вже, драматична особистість, — усміхнулася Аліна.

Я постукала й зайшла.

— Доброго ранку.

— Сідай.

Начальник поклав переді мною теку.

— Є одна справа. Потрібно перевірити інформацію щодо людини, яка нещодавно повернулася до міста.

— Яка саме інформація?

— Поки що нічого особливого. Але є декілька дивних обставин. Ознайомся з матеріалами.

Я відкрила теку.

На першій сторінці було ім'я.

Максим Андрійович Коваленко.

Двадцять два роки.

Місце проживання — наше місто.

Інформації було небагато.

Я перегорнула сторінку.

— І що саме мене має насторожити?

— Поки нічого. Просто зверни увагу на деталі. І не роби передчасних висновків.

— Зрозуміла.

Я забрала документи й вийшла.

Ім'я Максима нічого мені не говорило.

Принаймні тоді.

***

12:46.

Обідня перерва.

Ми з Аліною сиділи в невеликій кав'ярні неподалік від відділку.

— Ти сьогодні якась задумлива, — сказала вона.

— Просто справа дивна.

— Знову робота?

— А що ще?

— Не знаю. Може, особисте життя?

Я мало не поперхнулася чаєм.

— Яке ще особисте життя?

— Софіє, тобі двадцять років. Ти взагалі пам'ятаєш, що люди іноді ходять на побачення?

— Пам'ятаю. Просто не бачу в цьому особливої потреби.

— Ой, почалося.

— Що почалося?

— Твоя знаменита промова про те, що тобі ніхто не потрібен.

Я закотила очі.

— Мені потрібен спокій.

— Ага. І бажано, щоб спокій був високий, симпатичний і з гарною посмішкою?

— Аліно!

Ми розсміялися.

На декілька хвилин я навіть забула про документи, роботу й усі проблеми.

А потім задзвонив телефон.

Невідомий номер.

Я подивилася на екран.

— Алло?

Спочатку була тиша.

— Алло, слухаю.

Нарешті хтось заговорив.

— Софія?

Я завмерла.

Голос був чоловічим. Незнайомим, але водночас дивно знайомим.

— Так. Хто це?

— Ти мене не впізнаєш?

— Ні. Представтеся, будь ласка.

Коротка пауза.

— Максим.

Я мимоволі згадала теку, яку отримала вранці.