Розділ 6.

- Позич мені, будь ласка, ось це, – чоловіча рука пірнула під плащ незнайомки та вийняла звідти оксамитовий зелений мішечок, схожий на ті, в яких заведено ховати гроші. - Скільки тут?

- Не багато, близько п’яти тисяч золотом, – знизала задумливо плечима дівчина.

Я злегка захлинулася слиною й здивовано витріщилася на гостю. Вона зараз серйозно? П’ять тисяч золотих мені вистачило б на все життя ще й відносно не бідне і з повним утриманням власної сім’ї. А для знайомої Рейвана це «не багато»? Та хто вона взагалі така?

Чужинець підкинув у руці важкеньку скарбничку й дістав звідти кілька монет.

- Цього з головою вистачить, – він недбало кинув гроші до ніг старости, опісля повернув позичене власниці. - Якщо раптом ця валюта вас не влаштовує, можете просто переплавити: золото є золото.

Шокований пан Устим прочистив горло і з показним незадоволенням підняв золоті, які за хвильку перекочували у внутрішню кишеню його нового парадного жилета.

- Гаразд, – важке й натяжне. - Але хто ці люди, і що вони тут роблять? – звернувся до Рейвана з легким острахом. Голос старого звучав уже не так впевнено й активно, як до цього. Мабуть, вразився кількістю й зовнішньою могутністю статур прибулих воїнів. Та що там – я й сама трохи занервувала!

- Вони прийшли по мене, – коротко пояснив той без жодних емоцій.

- Отже, ти нас покидаєш?

Чужинець повільно кивнув.

- Так. Згодом. Щойно покінчу з деякими справами.

Задумливий погляд чоловіка перейшов до мене. Я зам'ялася на місці, здогадуючись, які справи той має на увазі.

- Гаразд, – погодився пан Устим, наказавши людям: - Не чіпайте гостей, допоможіть їм почуватися, як у дому.

- Це навряд чи вдасться, – фиркнула стиха білошкіра красуня.

- Ви так просто її відпустите? – скривилася від обурення Килина, ткнувши в мене пальцем.

- Її борг сплатили, – кивнув неохоче староста.

- Це нечесно! Анна хитрістю уникнула покарання…

- Замовкни, – шикнув на свою дружину Орест і підхопив її за руку, силоміць повівши геть.

- Ходімо! – Рейван теж піймав мою руку – тільки значно ніжніше – й кивнув Ейрі йти за нами.

Я досі перебувала у стані шоку. Надто насиченим на події видався цей ранок, і надто втомленим після вчорашнього залишався мій організм. Мозок не встигав обробляти інформацію й каламутив думки в голові. Важко було щось сказати, хоча прокоментувати вчинок Рейвана дуже навіть хотілося.

Ми відійшли достатньо далеко, перш ніж чоловік зупинився і хрипко видихнув:

- Пробач, що втрутився…

- Дякую! – перебила його, сказавши це з такою щирістю, на яку тільки була спроможна.

- Що? – на мене поглянули сконфужено.

- Ти врятував мене. Вдруге. Тому дякую! – повторила.

- І навіть не сваритимеш?

- Ні.

Я не могла поставити чужинцю на карб його заяву, бо й сама розуміла, що, швидше за все, згодилася б покинути це поселення. Не тому, що того вимагало покарання, а тому, що сама цього захотіла. Попри страхи й заперечення, я підсвідомо давно наважилася на від'їзд до нового світу, до великої подорожі магічними землями континенту. Та й життя тут стає дедалі нестерпнішим. Зрада коханого, його спроба мене збезчестити, атака вовчої зграї, смерть Роджера, спроба мене спалити, а потім – засудити, ненависть старости й усієї його сім'ї... Я не настільки сильна, щоб усе це витримати. Щобільше, не хочу в такій атмосфері й такими темпами прожити все своє, мабуть, недовге життя. З мене досить!

- Чи можу я сприймати твої слова як згоду вирушити додому зі мною? – сповнене палкої надії.

- Мабуть. Так, – кивнула знічено.

- Ура! – видихнули мені в обличчя, опісля підхопили на руки й закрутили аж до запаморочення в голові.

Мені здалися незбагненними ці надія і радість, що виступили в очах Рейвана, щойно я відповіла згодою. Невже він так переймався тим, якою буде моя відповідь? Але чому? Чим я така важлива для нього? І коли такою взагалі стала?

Широка усмішка прояснила зморщене, напружене чоловіче лице, прикрасивши його унікальною небезпечною вродою. Я мимоволі замилувалася, ледве не затамувавши подих. Серце вкотре подало тривожний сигнал.

Ні. Закохуватися мені не можна. Особливо в чужинця. Варто спершу налагодити своє життя і зцілити ще зовсім свіжі душевні рани. А тоді вже будувати нову сім’ю. Зараз ні до чого романтичного я точно не готова. Особливо з тим, кому нерівня.

Нашіптуючи це подумки собі як мантру, я мовчки рушила у сторону Марфиного будинку, перед тим пообіцявши чоловіку, що надовго не затримаюся. Хотілося поділитися з жінкою усіма останніми подіями, почути її пораду, слова втіхи... попрощатися.

- Нам обов'язково потрібно поговорити, – попередив Рейван, перш ніж мене відпустити. Його тепла велика долоня продовжувала гріти мою маленьку, несвідомо розбурхуючи зовсім крихітний, проте чудово знайомий вогник глибоко в моєму серці.

- Якщо ти маєш на увазі нюанси поїздки, то ми можемо зустрітися дещо згодом: коли повернуся. Я погоджуся на всі умови та пропозиції, – заявила одразу рішуче.

Уста чоловіка злегка відкрились, наче у спробі щось вимовити, але той, схоже, передумав. Лише мовчки кивнув і відпустив мою кінцівку, піддавши її самотній прохолоді повітря.

Марфа чекала на мене, самотньо сидячи у кріслі-гойдалці під старою липою. Вираз її обличчя був розслабленим, проте серйозним. Очі туманно гляділи в далечінь, нічого не бачачи й охоплюючи все, водночас. Вона була тут і при цьому далеко звідси. У глибині зіниць вирував смуток і тяжка схвильованість. Не часто я заставала жінку в такому стані, саме тому одразу насторожилася.

- Щось трапилося? – поцікавилась обережно, присівши поруч на лаві. Й лише опісля подумала, що, мабуть, вона так переймається за мене. Впевнена, чутки з-поза ранку пішли шалені й далеко не на користь моїй честі.

- Те, чого я боялась і так відчайдушно чекала, нарешті сталося, – неясно мовила та, чим збила мене з пантелику. Тут варіантів нав'язалося цілих три: або Марфа знала про жахливий інцидент з підпалом зі своїх видінь, або здогадувалася про мої думки щодо великої подорожі, або є щось, чого я не знаю. Перший – малоймовірний: навряд чи знахарка справді очікувала часу, коли мене спершу спробують вбити, а тоді – засудити за нав'язаний злочин. Тож річ у котромусь із двох останніх.