Розділ 2.

Ранок наступного дня видався максимально дивним. Я недооцінила чужинців, упевнена, що особливості нашої місцевості завадять їм скоїти задумане – таки позбавити когось спогадів, ба більше – виправити всю матеріальну шкоду без застосовання чогось магічного – важко, якщо не сказати нереально, утім чоловіки таки змогли мене здивувати. Марфа й справді забула вечірні пригоди, а будинок пана Тераки виглядав як раніше, щобільше, господарі й словом не обмовились про те, що до них звечора хтось вдерся. Містечко продовжило жити своїм життям, навіть не підозрюючи про дивну нічну зустріч двох чужинців. Ця темна таємниця залишилася лише між мною і ними.
Думки і язики кожного мефесця були зайняті зовсім іншою подією. За сина старости раділи абсолютно всі. При чому так, наче й не знали, хто насправді був його парою, і кому він обіцяв своє серце, присягаючись щовечора в палкому коханні. І це роздирало мені душу. Зрада вогнем пекла серце. Проте я знала, що зовсім скоро про все забуду. Пригнічу в собі почуття, які стали джерелом смутку й жалю. Так було завжди, і так буде зараз. Бо я надто раціональна, щоби їсти себе через подібні дурощі. Принаймні, намагалася в цьому переконати саму себе.

- Знайшла, за що переживати, – заспокоювала мене Марфа. - Ти ще зовсім молода, з часом покохаєш когось іншого.

- А що як не покохаю? Не знаю, чи наважуся на це знову.

- Не говори того, чого не знаєш, – поблажливо хитала головою жінка.

- І як же тепер мені бути? Як вигнати цього гада зі свого серця? Як забути за всі ті щасливі моменти, що він подарував мені? Ось так просто вдати, наче ми все життя були одне одному чужими, ніким?

- Саме так. Головне – зберегти гордість. Доведи Оресту, що його зрада тебе не зламала. Нехай сам почувається винним, – злісно підказала Лідія.

Вона теж із самого рання прийшла мене втішити. І злилася на хлопця-зрадника не менше мене самої.

- Як? – сльози на мить вгамувалися.

- Покажи, що можеш бути щасливою і без нього. Просто забий на цього гада.

- Не майтеся дурнею, краще займіться ділом, – невдоволено прикрикнула стара знахарка. - Ходімо, допоможете мені змінити пов’язки у хворого.

- Хіба його рани настільки серйозні? – випалила байдуже, згадавши, що вчора чужинець виглядав здоровим, як бик. Мені точно не привиділося те, як недбало той скинув із себе бинти. Його вільні рухи, впевнена поведінка й бадьорість аж ніяк не нагадували про страшні поранення.

- А ти піди сама злови собою гофера, от і дізнаєшся, – в’їдливо і невдоволено похитала головою жінка, пробуркотівши собі під носа: - Ну що за дурні запитання? Диво, що цей пан взагалі живим зостався!

Йти знову до того будинку зовсім не хотілося, одначе сперечатися з Марфою побоялася. Вона – жінка специфічна, з нею краще не сваритися зайвий раз: собі дорожче вийде.

Підхопивши тару зі змінними бинтами та ліками, невесело посунула слідом за знахаркою. Лідія побоялася йти, тому одразу покинула нашу компанію. На нещастя, дорогою нам стрілися віддані подружки Килини. Вони весело хихотали й про щось між собою шепталися, кидаючи на мене насмішкуваті погляди, що болюче било по моєму й без того бідному й потоптаному самолюбству.

- Не звертай уваги, – недбало махнула рукою стара, зрозумівши причину мого баріння та смутку.

- Мене, мабуть, висміюють, – припустила. - Адже ж усі знали, що ми з Орестом – пара.

- Ну й нехай. Ти ні в чому не винна. Це Килина взяла на себе роль розлучниці, – жінка раптом зупинилася й пильно поглянула мені в очі: - Вам із Орестом однаково судилося жити нарізно. Колись давно мені було ведіння, що ти стрінеш іншого…

- Знаю, знаю, батько говорив щось схоже. Ще наказував стерегтися чужинця, на ім'я Кіпріан і не перетинати Межі. Та я й не збираюся, чесно кажучи. Моє місце тут... – невесело окреслила вільною рукою простір довкола, натякаючи на кордони Мефесу.

- Серцю не накажеш, – із загадковим смутком промовила жінка, - одначе, краще б ти послухала волі свого батька.

- Чому? Може, нарешті розкажеш, що ти бачила в тому своєму ведінні?

На це Марфа лишень заперечно похитала головою.

- Ще не прийшов час, – відмахнулась вона й увійшла до будинку дільничого.

Мені нічого не залишалося, окрім як мовчки пройти за нею.

Цього разу незнайомець був непритомним. Загальний його вигляд мало чим нагадував учорашнього «живчика». Рани й справді виглядали жахливо, проте вже, майже, не кровоточили. Я скоса слідкувала за його диханням і рухами повік, увесь час здавалося, ніби вчорашній вечір був сном. Ніщо не натякало на візит незваного гостя, навіть двері виглядали абсолютно цілими, та й замок був на місці. Хоча я чітко пам’ятаю зірвані петлі для замикання.

Нічого не розумію. Якби не знала про особливості цього лісу, подумала б, що це якісь чари.

- Зміни пов’язку на голові й можеш бути вільна, – наказала знахарка після того, як ми, майже, закінчили свою роботу. Сама ж вона вийшла з кімнати, аби викинути старі криваві бинти й вилити брудну воду.

Підсівши ближче, взяла чистеньку мокру марлю й узялася витирати червоні розводи на чолі чоловіка. Робила це повільно й обережно, боячись зачепити дрібні ранки та синці. Але самій хотілося справитися якнайшвидше, адже торкатися руками незнайомого чоловіка було відверто ніяково. Особливо паралельно з відчуттям інстинктивного страху, який підживлювали вчорашні спогади.

- Не трусися. Кусати не буду, – пролунало раптом тихе й насмішкувате.

- Що? – здригнулася.

- Твої руки, – мою кінцівку раптом зловили й легенько стисли грубі чоловічі пальці, - тремтять і зовсім холодні. Ти схвильована. Дарма.

- То ви притомні? – злякалася й водночас здивувалася.

Ми пів години промивали йому рани, а це далеко не найприємніші відчуття. При цьому жоден м’яз на обличчі чужинця не активувався. Яка ж у нього таки сильна витримка! Тихо захоплююсь. Але від цього стає ще моторошніше перебувати в його присутності.