Глава 4

Тиждень минув, як у тумані. Липкому, задушливому тумані, повному болю та розпачу. В якому щохвилини хочеться просто лягти, заплющити очі і зникнути. Однак цього я собі дозволити не могла. У мене дитина. Я маю триматися заради сина.

Але, якби не Любов Михайлівна, не її допомога та підтримка, я б, мабуть, не вивезла. Вітя не телефонував. І не писав. І я теж. Просто не могла.

Телефонувала Марія Антонівна. Я збрехала їй, що залишилася на тиждень у свекрухи зі свекром і що вона тоді помилилася. Не змогла сказати правди. Не вистачило сил. Адже це означало, що…

- Я просто не можу повірити, що мій син на таке здатний…, - голосила свекруха, - Зрадити жінку, з якою стільки років разом. Яка сина тобі народила, дружиною гарною була...

- Ти там знаєш, якою вона була дружиною?! - гаркнув Вітя.

- На матір не смій голос підвищувати, ага! Дуже крутий, дивлюся, бо тільки кричати і можеш! А у житті бардак-бардаком у тридцять п'ять років.

- Тату, ось тільки не треба...

- Рота закрий і до дружини йди. І до сина. У свій дім їх забирай назад. І щоб я більше не чув ні про яких лівих баб, це зрозуміло?

– Зрозуміло! - злісно.

А потім кроки. І уривчастий різкий стукіт у двері, за якими в кімнаті були ми з Ведмедиком. Притихлим, наче трирічне маля відчувало, що щось не так. Ось тільки не розуміло, що саме.

- Так, - мій голос здригнувся, як і серце в грудях, а руки машинально міцніше притиснули до них сина.

Двері прочинилися і в прорізі, що утворився, я побачила чоловіка. Пом'ятий, блідий, він стояв, дивився убік і ніби не наважувався увійти.

- Татко прийшов! - вигукнув Ведмедик. Сповз із моїх колін, підбіг до Віті і обійняв його за ноги.

Чоловік схилився і розсіяно поплескав його по білявій маківці. У мене стиснулося серце.

Як ми із сином будемо без нього?

- Діано, збирайся, давай їхати, - кинув чоловік і, знявши з себе ручки дитини, пішов.

Як чужій людині кинув. Як у чомусь винній. Наче це я йому зрадила. На очі навернулися сльози, але я не дала їм пролитися. Підхопила заздалегідь зібрану невелику сумку з речами, присланими Вітею поштою, однією рукою, іншою взяла за руку Ведмедика, який розгубився, і вийшла з кімнати.

Йти було тяжко. Наче у мене всі сили викачали. Наче ноги стали тонну важити. Я ледве ними пересувала.

Свекруха поцілувала Ведмедика, обійняла мене і прошепотіла на вухо, що все буде гаразд. Свекор стримано кивнув і коротко попрощався. Вітя, знову не дивлячись на мене, забрав із рук сумку. Коли це відбувалося, наші пальці на мить зіткнулися і я відчула бридкість.

Адже він цими пальцями, руками, губами… Мою найкращу подругу. А потім він приходив до мене. До нас із Ведмедиком. Ніби нічого не відбувалося. Як довго все це триває?

- Ходімо.

Я взяла на руки сина і, ковтаючи сльози, пішла за чоловіком. Мені не хотілося йти з ним. Не хотілося знову опинятися у нашій квартирі. У місці, де вони… Мій чоловік і моя краща подруга…

Авто. У салоні пахло Мілкіними парфумами чи це мені просто здалося? Як часто вона їздила поруч із ним на передньому пасажирському сидінні? На моєму місці?

Ведмедик почав вередувати. Йому нудно їхати у дитячому кріслі. Я почала говорити з ним, відволікати іграшками.

- Діана, сядь рівно, вести заважаєш, - кинув Вітя.

І стало боляче. Настільки, що сльози наповнили очі і декілька зірвалися з повік. Я квапливо змахнула їх. Сіла рівно на сидінні, як і сказав Вітя. Відвернулася до вікна. А він роздратовано пирхнув.

Їхали мовчки. І в квартиру піднялися теж мовчки. А всередині ніби досі пахло Мілкіними парфумами. Коли я тиждень тому сюди приїхала, це відчувалося чи ні? Я не могла згадати. Хіба це важливо?

Я зрозуміла, що не знаю, що робити і куди подітися. Наче я в чужому домі, а не в своєму.

- Мам, какати, - подав голос Ведмедик.

Вітя знову пирхнув, а я заметушилася навколо дитини. Потім пішла на кухню. У мийці гора посуду, на столі залишки піци, крихти, брудні чашки, в холодильнику миша повісилася. Я за Ведмедика і в супермаркет. А потім почала прибирати. Тому що в такому бардаку не можна готувати їжу.

Хотілося все-все хлоркою вимити. Всю квартиру. Кожну поверхню, кожну дрібницю.

Чула, що Вітя грає у комп'ютерну гру. А Ведмедик крутився біля мене, вимагаючи уваги. Йому нудно, він не може поки що сам себе займати. Якоїсь миті я зважилася.

- Вітю… Вітю!

Чоловік смикнувся, зняв навушники і глянув на мене вовком.

- Мені треба прибирати, їжу готувати. Пограйся, будь ласка, з Мишком…

І він з виразом величезної ласки на обличчі мовчки вимкнув комп'ютер і рушив до дитини. Я пішла на кухню. Там знову взялася за прибирання. А потім за приготування їжі. Сльози текли по обличчю, я раз у раз їх скидала. Переривалася, щоб висморкатися і вмитися.

Це нестерпно. Нестерпно бути з ним в одному домі. У нашому домі, де вони… У цей момент у пам'яті спливли слова свекра про те, що від добрих хороших не гуляють. І що дитині повна сім'я потрібна. Адже він правий. Я сама в такій виросла. Згадався тато. Як він мене на плечах катав та морозиво купував. Як вони з мамою мене в перший клас вели, тримаючи за руки з обох боків. Як він з хлопцями, які мене за косички смикали, говорив - суворо так, але терпляче. І вони цього більше не робили. Як на море нас возив. Спочатку на наше, а потім у Туреччину та на Кіпр. Як дуже кохав маму. Вони завжди тримаючись за руки ходили. І ніжно цілувалися і обіймалися, коли його мама на роботу проводжала вранці і коли він ввечері повертався додому.

А потім тато помер. Загинув. Розбився на мотоциклі, на якому так любив ганяти, незважаючи на мамині прохання. І було відчуття, що він покинув мене. Нас. Мене та маму. Я сердилась, плакала… І мама теж. Вона кілька днів лежала в ліжку і не вставала і я вмирала від страху, що і вона мене покине.

І коли вона опанувала себе, я намагалася бути найкращою і найслухнянішою, щоб вона мене не покинула. Якось підслухала її розмову із подругою на кухні. Мама казала, що залишиться сама через мене, адже нікому не буде потрібна з причепом. Я тоді не знала, що означає це слово, але відчула себе у чомусь винною. Тільки от не могла зрозуміти, у чому саме.