Глава 10

Діана Акіменко

Коли я побачила, як він заходить у переговорку, то відчула, що земля йде з-під ніг. Від несправедливості хотілося розплакатися. Ну ось чому в мене останнім часом все ось так ось, га? Тільки знайшла роботу, тільки начебто хоч у якомусь аспекті життя є надія, що все почне налагоджуватися і тут таке.

Адже я дуже добре запам'ятала цього чоловіка. Як такого не запам'ятати… Тобто як би я могла не запам'ятати таку ситуацію. Саме з ним я зіткнулася в поліцейському відділку, в який мене притягли після тієї істерики біля дверей квартири Віті. Він так сильно врятував мене тоді, невідомо чому, до речі… І потім, у приміщенні суду ми зустрілися знову. Я приходила позов про розлучення подавати... Ще, пам'ятається, подумала тоді - бувають такі збіги. Як не крути, а столиця – просто велике село.

Але щоб втретє... Ще й у такій ситуації. Як виявилося, Костянтин Святецький – найкращий друг мого керівника та відомий адвокат. Приїхав, щоб підстрахувати з договором з італійцями.

Протягом усієї зустрічі я була наче на голках. Не тільки від того, наскільки важливою вона була і наскільки важливо для мене було не облажатися, але й від думок про те, що цей чоловік цілком може поділитися з іншим обставинами нашої першої зустрічі. Так, звичайно, він допоміг мені. Але хто ж знає, що він подумав? Хіба потрапляють порядні зрілі жінки до поліції за хуліганство? Ще й звучить так… А потім зустріч у суді. Раптом мене туди викликали як відповідача за позовом про цю справу... Візьме та розповість Ігорю Олександровичу і що тоді? Кому потрібний такий персональний помічник? А те, що мене вигнали з роботи на другий день, буде ще одним вдалим аргументом у суді для Віктора…

Не знаю, як я змогла знайти сили на те, щоб опанувати себе. Ось не знаю від слова зовсім. Але я це зробила. Увімкнулась. І відпрацювала добре. Мені Ігор Олександрович сам сказав, що я молодець. І від цього ставало легше, але лише на недовгий час. Адже він ще не знає... Як би його дожити до завтрашнього дня? А якщо Святецький надумає поговорити про це аж у вихідні? І мені ще до суду на понеділок відпрошуватися…

З'їдаючись цими тривожними думками, я йшла додому. За вікнами бізнес-центру була справжнісінька злива. З тугою я передчувала як промокну дорогою до метро. З болем думала, що все б віддала аби зараз обійняти Ведмедика, забратися під ковдру і читати йому казку.

Вийшла, відкрила парасольку над головою. І тут він. Святецький. Вискочив зі своєї дорогої тачки просто під дощ і до мене. Підвезти запропонував. Було дуже ніяково та незручно. Вперше у житті мене підвозив додому чоловік, який мені ніхто. Не кавалер, не чоловік… Але якось так вийшло, що я не змогла йому відмовити. Не знаю чому… Але це, в принципі, нічого страшного. Особливо в порівнянні з тим, що незабаром я мало не розплакалася у нього в машині і виклала майже всю свою нікому не потрібну історію. Ось навіщо? Чому? Можливо, через якесь дивне відчуття захищеності, яке  невідомо чому виникло у мене всередині поруч із цим чоловіком. Не знаю.

А потім він стиснув мою руку своєю великою і теплою і запевнив, що нічого не розповість і що не вважає мене якоюсь там... І в той момент я вперше за ці моторошні тижні відчула щось на кшталт спокою. На кілька секунд, але це було так цінно, так сильно наповнювало та надавало сил…

Але швидко минулося. І наступний ранок настав теж дуже швидко, адже ніч я проспала спокійно, наче немовля. Навіть без снів. Погода була вже краща. Дощу не було, просто хмарно. І сиро.

І брата вдома не було. Ще один плюс цього ранку, так.

Приїхавши на роботу, я насамперед зварила собі каву. Тобто підставила чашку під наворочену кавоварку, натиснула на ній пару кнопок і за хвилину затишного бурчання тримала в руках запашний напій з високою білою молочною пінкою. Пройшла на своє робоче місце, ввімкнула комп'ютер. Ще раз пробіглася очами по записах, зроблених під час навчання з Юлею і старанно виконала кожен із пунктів, який потрібно робити на початку робочого дня.

- О, ти вже на місці! Рання пташка. Вітання! – забігла до приймальні Юля.

- Вітання! Так, знаєш, як виявилося, не встигла відвикнути приходити на роботу раніше за три роки декрету.

- Нагадай, де ти працювала раніше? - запитала дівчина, вішаючи пальто в шафу.

- В школі. Вчителем англійської.

- Ух ти. А чому пішла?

- Декрет, - серце болісно стислося.

– А після нього вирішила повністю змінити сферу діяльності, так? Це часто буває. Я ось до свого декрету працювала перукарем-стилістом, уявляєш. Але якось дістали всі ці завжди незадоволені всім тітки.

Я посміхнулась.

- Скільки твоїй дитині?

- Три, - до горла підкотила грудка.

- Хлопчику, дівчинка?

- Хлопчик…

- Діано? Я кудись не туди влізла? - стривожено ступила до мене дівчина.

- Ні! Що ти... Ні, просто..., - я дуже спробувала вдихнути глибше, але вийшло лише схлипнути.

- О, люба моя, - вона обійняла мене. - Слухай, ми п'ять хвилин знайомі. Але якщо треба поговорити, то я із задоволенням.

- Юль... Якщо чесно, то так, треба. У мене в понеділок перше засідання суду щодо розлучення з чоловіком. І мені там треба бути. Він… Він не хоче розлучатися по-доброму. Він намагається… Забрати нашу дитину.

До кінця фрази я розплакалася. Сором за те, що роблю це в офісі при колезі, яку справді знаю лише п'ять хвилин, обпік зсередини посилюючи потік сліз.

- Та-а-ак, давай у вбиральню, - замахала руками Юля.

Обійняла мене за плечі, відвела до жіночого туалету. Там замкнула двері й увімкнула воду.

- Юль, пробач… Це так непрофесійно. Мені дуже потрібна ця робота, розумієш? Це додатковий аргумент для суду. Що я хороша мати. Зі своєю квартирою, роботою з гарною заробітною платою…

- Мила, суди завжди на боці матерів.

– Не в моєму випадку. У мене свекор мент. Слідчий. І він цілком і повністю на боці колишнього чоловіка.