Глава 9

Костянтин Святецький

Костянтин лежав у ліжку і дивився на сплячу на сусідній подушці Ілану. Ну от реально, хоч бери та картинку пиши. Довге волосся розсипалося по білому шовку наволочки, пухкі губи манливо прочинені, пухнасті загнуті вії тремтять, відкидаючи тіні на високі вилиці. Пишні груди лише наполовину прикриті ковдрою млосно піднімаються і опадають. Тонкі руки з витонченими пальцями красиво розкинуті по ліжку.

Ну, реально дівчинка-мрія. Ідеал. Красива, мозок не виносить, робить все, що хочеш і дає із собою робити теж. Так чому ж йому настільки… Холодно чи що. І гидко. Так що хочеться помитися… Знову.

І спеціально посеред тижня до неї прикотив, щоб розслабитися. І забути. І начебто все було добре. Але після постільної марафону ніфіга не тягнуло спати. Тягнуло зібратися і звалити додому. Саме це він і зробив.

- Ти куди, за-а-ай? – сонно протягнула Ілана.

- Який я тобі "зай", зовсім офігіла? - гаркнув він.

- Вибач, - красиво вибралася з ліжка і, виляючи стегнами, підійшла до нього.

Пригорнулася всім своїм оголеним тілом, зазирнула у вічі. Тьмяне світло від нічника плавно стелилося по бездоганних вигинах її фігури, тіні їх ще більше підкреслювали.

- Лягай спати, - Святецький зняв з себе її руки, - А я поїхав.

- Четверта година ранку, Костю…

- Якраз переодягнуся перед роботою. Все, давай.

Пішов. Поїхав. Мчав по сонних і порожніх вулицях і думав. А точніше, згадував. Вкотре згадував про те дівчисько. Цікаво, чи Ігор її на роботу взяв? Як би дізнатися ...

Хоча… Навіщо йому ця інформація? Для чого? Маячня якась.

Вдома прийняв душ, зібрався і рушив снідати в крутий рестик. Під каву вже ожили месенджери і Святецький занурився у роботу. Зустрічі, суди, папери. У другій половині дня йому треба підрулити до Ігоря до офісу. Там італійці та контракт. Святецький мало не запізнився. Ось просто в останню секунду залетів у переговорку. Залетів і мало не застиг, як укопаний. Бо там вона. Діана.

Сором'язливо сиділа за столом і напружено стежила за тим, що відбувається. Перелякана, розгублена. І така… Жива. І вродлива. Як весна у травні. Коли все квітне, пахне і в повітрі витає запах того особливого куражу і свободи, які бувають тільки в юності і які пам'ятаєш потім все життя.

- Костю, привіт! – рушив до нього Ігор.

Згодом представив йому потенційних партнерів. І Діану. Вона його впізнала, ясна річ. І так мило зніяковіла.

- Приємно познайомитися, - маленька ручка з тонкими пальчиками та короткими нігтями без лаку - сто років такого не бачив у дівчат - несміливо лягла в його долоню. Така холодна й трохи тремтяча, що захотілося зігріти її у своїй руці.

– Навзаєм, – звичайно ж, нічого такого Святецький не зробив.

Так, можливо трохи довше за необхідне її руку в своїй затримав і в золотисто-карі очі подивився. Залип на них, точніше.

Дівчина сильно схудла. Прям реально. Коли вони вперше зіткнулися вона була така ... Ну, справді повненька. А тепер тоненька, як тростинка. Але усі вигини на місці. І вони такі, що...

Ну і що за нісенітниця, м?

І парфуми у неї смачні. Такі солодкі та свіжі одночасно. Хотілося тицьнутися носом у волосся і…

Та твою ж матір.

Сіли обговорювати контракт. Діана, як дівчинка-відмінниця, намагалася щосили. Щось уточнювала, щось записувала. Нервувала, але трималася. До кінця зустрічі, коли все обговорили, уточнили, внесли остаточні редагування і підписали, Діана виглядала так, ніби марафон пробігла, але трималася молодцем. Розумниця дівчинка.

- Дякую, Костяне, - потиснув йому руку Ігор, - Реально дуже врятував.

- Будь ласка, – озвався Святецький.

Ось і все. Ігор з Ірою та партнерами в шинок, інші вільні. У тому числі і Діана. І він, як дурень, підрулив на тачці до входу в бізнес-центр і почав чекати, поки вона вийде.

Вийшла. Рухалася легко, як метелик. Волосся розвивалося на вітрі.

- Діано? Давайте підвезу, дощ валить, - вискочив до неї з машини.

Дівчина здригнулася. Трохи парасольку з рук не випустила.

- Так… Ем-м, не треба, Костянтине, дякую.

- Чому? Погода мерзенна, сідайте, – кивнув на свою тачку.

Дорогу, красиву тачку. Статусну, як і належить тачці партнера відомої столичної адвокатської фірми.

- Мені якось незручно.

- Ай, припиніть, я ж сам запропонував. Ходімо.

- Тримайте парасольку, а то промокнете, - простягнула йому парасольку.

Серйозно? Вона боїться, що він, здоровий мужик, промокне під дощем? Що він цукровий, чи…

Святецький не пам'ятав, хто і коли про нього дбав навіть у такій дрібниці. Можливо мати. Але це було дуже давно.

Забрав. Не втримався і впіймав її пальчики. Лише на секунду. Дівчина їх одразу відсмикнула і погляд відвела.

- Ходімо, - взяв парасольку, запропонував їй узятись під руку. Знову не втримався, так. Дівчина зніяковіло поклала маленьку ручку на його лікоть. Точніше, як поклала? Так, трохи доторкнулася. А в нього, як у якогось малого пацана, мурашки розсипалися по шкірі.

Тиждень би так ішов, відчуваючи її руку, але тачка за два кроки. Відчинив двері, допоміг забратися всередину. Потім обійшов машину і сів за кермо. У салоні запах її парфумів. Ось прям відразу, так.

- Дякую вам велике, Костянтине.

- Нема за що, - завів мотор.

Чорт. Хотілося говорити, але не міг підібрати слів. Ось реально. Що їй сказати?

- А давайте разом повечеряємо? Я тут рестик хороший знаю.

Підемо за накатаною схемою. Усі баби люблять, коли їх гуляють по козирних місцях і дарують гігантські букети та дорогі брязкальця.

- Ні, Костянтине, дякую, але я не можу.

- Чому?

- Я заміжня.

Його як окропом обкотили. Тобто в сенсі заміжня? Він же наводив довідки… Чи все ж помирились?

- Тобто розлучаюся. Неважливо. Не можу, вибачте.

Аж від серця відлягло.

- Вибачте.