Глава 8

- А знаєте, давайте спробуємо, - промовив Ігор Олександрович. - Коли можете розпочати?

Я не повірила своїм вухам. Це означає “так"? Серйозно? Невже… Не може бути!

- Діано? - чоловічі губи здригнулися в посмішці.

– А? Так… Я й завтра вже можу.

- Чудово. Тоді приходьте о дев'ятій ранку.

- Дякую! Дякую, Ігоре Олександровичу, - дуже намагаючись не розплакатися заторохтіла я.

- І вам дякую, Діано! Гарного дня, - озвався генеральний директор.

Попрощавшись, ми з Наталею вийшли з кабінету.

- Вітаю вас, - усміхнулася дівчина.

- Дякую…

- Отже, завтра о дев'ятій ранку я на вас чекатиму. Візьміть із собою, будь ласка, документи. У нас з першого дня випробувального терміну офіційне оформлення, тож це необхідно.

- Добре. Ще раз дякую, - сказала я.

Вийшла на вулицю. Закинувши голову вгору на повні груди вдихнула прохолодне повітря, що пахло весною. Усміхалася сама собі як якась дурепа. Досі не вірилося, що тепер маю настільки круту роботу, ще й одразу з офіційним оформленням.

Зателефонувала до адвоката. Повідомила новини. Денис Олексійович привітав мене та додатково уточнив, наскільки важливо, щоб я не провтикала цей шанс. Це повернуло з небес на землю. Здобути роботу, так, це перемога. Але ще треба втриматися на ній. А я… Я проста вчителька. Я три роки сиділа у декреті. Так, робила переклади і дуже непогано. Але це зовсім інше. Страх не впоратися з'їдав мене.

Повернулась додому. Одразу почала обирати одяг на завтра. Ідучи офісом я, звичайно ж, встигла роздивитись в чому там ходять співробітники. Таких самих стильних та актуальних речей у мене, ясна річ, не було. Але нічого. Сорочка, штани… Фасон трішки застарілий, але загалом… І справа ж не в одязі. Важливо те, як я впораюся.

Змусила себе приготувати їжу. Навела порядок усюди, крім кімнати брата. Потім сіла закінчити переклади, які взяла в роботу. Так і пролетів день.

Брат з'явився пізно вночі. Я вже лежала в ліжку, але сон не йшов через хвилювання перед завтрашнім днем. Слухала, як падають на підлогу скинуті з ніг черевики, як він потім незграбно в душ іде. І як потім голосно валиться на ліжко... Знову пив, знову гуляв. На навчання забив. Навіть пальцем не поворушив, щоб компенсувати збитки по аварії. І найстрашніше, просто взяв і зрадив мене. Ось так легко і просто. З помсти. З підлості... І йому за все це нічого.

Я докорила собі за злі думки. Так не можна. Потрібно про себе думати, займатися собою, намагатися зробити так, щоб Ведмедик був зі мною, а не на брата злитися. Якось так і заснула.

А вранці підірвалася о п'ятій годині і одразу почала збиратися. Дві години у ванній стирчала збираючись як на побачення, слово честі. Однак, як не крути, а усвідомлення того, що ти доглянута, надає впевненості в собі. Коли відображення у дзеркалі тішить і настрій покращується.

- Мля, вимкни Годзілу, бошка болить, - крикнув зі своєї кімнати брат, коли я вийшла з ванної.

- Менше бухати треба, тоді й боліти не буде, - озвалася.

- Та пішла ти...

– Не можу, там уже ти.

Брат вилаявся. Я стиснула зуби. Все, прощавай, настрій. Яке ж адище жити в такій обстановці! Як я взагалі збираюся сюди дитину привести?

Ай, гаразд, якщо з роботою все буде добре, то можна буде потім винайняти квартиру. І пішло воно все до якоїсь там матері. Нехай подавиться квартирою. Але поки що... Поки що зайвих грошей у мене немає. Поки що їх у принципі немає. Я у мінусі.

Нашвидкуруч поснідала і поїхала у офіс. Дісталася о восьмій двадцять. Ну, і що робити сорок хвилин? Надворі різко і раптово похолоднішало. В осінньому пальті одягненому тому, що та куртка, в якій я три декретні демісезони провела “не звідси”, у мене вже починали стукати зуби. Але нічого. Неважливо. Головне впоратися. Дуже сильно хотілося кави. Але я не могла собі дозволити навіть таку дрібницю. Грошей у мене кіт наплакав.

Згадалося, як віддавала свої заощадження, коли брат потрапив у аварію. Їх було небагато, звичайно, але як би ці гроші врятували зараз. А на подяку мені він мало того, що все робив, щоб я з'їхала з квартири, частина якої моя по праву, так ще й Віті повідомив, коли я сина привезла. Тримав мене, поки той його забирав...

Покидьок!

На очі навернулися сльози і я квапливо їх змахнула. Тільки й не вистачало, щоб туш потекла та зіпсувався макіяж. Я такого вже давно не робила. Делікатний, але з тих, з яким обличчя свіже та доглянуте. І красиве, так. Хоч я сильно схудла, через що загострилися вилиці і навколо очей утворилися тіні, косметика добре приховувала і це.

Нема чого жаліти себе, досить вже. Я маю бути сильною заради дитини.

- Діано? Добрий ранок! Давно чекаєте? - гукнула мене Наталя.

- Добрий ранок! Ні, тільки приїхала, - безтурботним тоном збрехала я.

- Як доїхали?

- Швидко. Дуже зручно.

- Чудово. Ходімо всередину. Ото вже погода сьогодні.

Обмінюючись ввічливими фразами, ми увійшли до бізнес-центру, піднялися на ліфті на потрібний поверх. Потім настав час оформлення документів і зайняло все це цілих дві години. Далі Наталя повела мене знайомити із колективом. Колег було тридцять чоловік. Майже всі молоді, лише кільком було близько сорока років. Я намагалася максимально запам'ятати імена і хто чим займається. Однак не скажу, щоб прямо відразу змогла це зробити. Аж надто багато було людей.

– А це Юлія. Вона – персональний асистент Ірини Антонівни, заступника Ігоря Олександровича, і ваша наставниця, – представила мені Наталя гарну молоду жінку, приблизно мою ровесницю чи трохи старшу. Юлія виглядала цілком доброзичливо і хотілося сподіватися, що ми з нею подружимося.

- Рада знайомству, - ми обмінялися рукостисканням.

- Ходімо, покажу ваше робоче місце.

Наші з Юлією столи знаходилися в просторому передпокої біля кабінетів керівників і розташовувалися навпроти один одного.

- Буде щось потрібно, звертайтеся до мене чи Юлії, - сказала Наталя. - Ну, все, лишаю вас. Гарного дня!