Глава 7

Діана Акіменко

- Алло, Діано? Добрий день! Мене звати Наталя, я HR-менеджер компанії "Коффіспейс". Розглянули ваше резюме на вакансію помічника генерального директора та хотіли б запросити вас на співбесіду. Коли вам буде зручно?

Я слухала і не вірила вухам. Ось, серйозно, хіба таке можливе? Крута посада, висока заробітна плата, і тут я. Без досвіду роботи, вчителька після декрету.

- Добрий день! Я... У мене і сьогодні є час, - заметушилась по кімнаті я.

- Чудово. За дві години буде можливість під'їхати до нас?

Я погодилася, а Наталя надіслала мені адресу. З дико колотячим серцем, я почала збиратися. Що, чорт забирай, надягають у такі круті компанії на співбесіду? У мене... У мене ж немає нічого особливого.

Я три роки сиділа у декреті. Самі розумієте, який це передбачає гардероб. Та й загалом…

Коли я йшла від Віті, він дозволив взяти тільки те, що я купувала собі сама, так що…

Я послала подалі сумні думки. Невідомо чому мені випав просто нереальний шанс і я повинна зосередитися на тому, щоб не втратити його, а не на своєму болю, смутку та страхах.

Якщо я отримаю цю роботу… Це інші гроші та аргумент для суду на мою користь.

Полізла в шафу. Порилася там і витягла прямі штани сірого кольору і до них білу сорочку-оверсайз. Штани були з довагітних часів, вже не дуже актуальні, зате ділові. Втім, якщо я в них не влізу... Треба приміряти спочатку і, якщо не пощастить, думати над іншим варіантом.

Однак вони легко подолали стегна та зійшлися на талії. Звичайно, я розуміла, наскільки сильно схудла, але відзначала це так мигцем. Адже було, м'яко кажучи, не до фігури. А таке ось фізичне підтвердження цьому порадувало і додало впевненості. Трішки, але все-таки…

Ретельно вклала волосся, зробила легкий макіяж. Повністю зібралася і вийшла з дому. Долоні пітніли, серце вискакувало з грудей, у роті постійно пересихало. Дорогою я знову читала в Інтернеті про компанію, повторювала резюме вакансії, вивчала статті про те, що краще говорити на співбесіді, але інформація, як на зло не затримувалася в голові.

Я провалюся! Провалюся, це точно. Втрачу такий шанс. А суд уже у понеділок. І з чим я з'явлюся там? І треба платити адвокату...

Від виру думок у голові починало нудити. Навіть голова трохи паморочилася. Я намагалася змусити себе заспокоїтись і не могла. Почувалася невдахою, була на межі розпачу.

Я і так втратила багато часу. Так довго не могла зібратися, опанувати себе. Металася з останніх сил намагаючись знайти роботу, адвоката, хоч на мить побачити сина...

Від спогадів як Мишко казав, що я його покинула, а Вітя потім його забирав, і про зраду брата хотілося плакати. Але я стримувала себе. Намагалася зосередитися, щосили намагалася.

Бізнес-центр, в якому розташовувався офіс компанії, виглядав вражаюче лякаючим. Він височів над старішими і скромнішими будівлями, що його оточували, сяяв намитим склом і буквально кричав про те, які гроші крутяться в компаніях, які займають два десятки його поверхів.

Глибоко зітхнувши, я зробила крок у двері. Вестибюль був величезний. За стійкою рецепції було п'ятеро молодих людей у білих сорочках. Три дівчини та два хлопці. Усі виглядали так, що хоч зараз знімай у якомусь дорогому фільмі про бізнес. І це співробітники рецепції… Відчуття власної недоречності загострилося, і я повернулася, щоб піти. Не місце мені тут. Не місце від слова зовсім.

Але коли я вийшла на вулицю в пам'яті спливли величезні та сповнені сліз очі сина. Мого Ведмедика. Заради нього я маю спробувати. Ні, я маю отримати цю роботу.

Глибоко зітхнувши, я рішучим кроком попрямувала всередину. Сказала на рецепції до когось прийшла і вони набрали Наталю. Пару хвилин і вона з'явилася на горизонті. Висока, струнка, стильна та молода. Років двадцять п'ять – двадцять сім. У погляді розумних блакитних очей спокій і впевненість, які бувають лише у людей, які твердо стоять на ногах у житті. Я ж таким похвалитися не могла.

- Доброго дня, Діано! Прошу, проходьте, - з привітною усмішкою привіталася зі мною дівчина і приклала білу ключ-картку до сканера на турнікеті, щоб я могла пройти.

- Добрий день! Дякую…

- Як ваші справи? Як доїхали?

- Дуже швидко. Мені до офісу двадцять хвилин на метро, - якнайбезтурботніше відгукнулася я.

Не можна показувати, наскільки сильно я нервую. Потрібно демонструвати впевненість. Ось тільки де її взяти?

Наталя завела мене до кабінету. Стіни у ньому були повністю скляними. Мінімалістичні та лаконічні білі меблі, приємне світло. Все настільки сучасне та стильне…

- Сідайте! Чай? Кава? Вода?

– Води, будь ласка, – промимрила я та Наталя, діставши з кишені широких штанів яблучний смартфон останньої моделі написала комусь повідомлення. Пара хвилин і до кабінету зайшла дівчина років двадцяти двох із тацею в руках. На ньому витончена чашка з американо та пузата склянка з водою для мене.

- Дякую, Юлю, - усміхнулася їй Наталя. - Ну що ж, Діано, давайте почнемо? Отже, у вашому резюме вказано, що три роки тому ви закінчили роботу вчителем англійської мови. А чим займалися далі?

Чорт!

- Була в декреті, - приречено видихнула я вже передчуваючи стандартне "ми вам зателефонуємо".

- О, то у вас є дитина. Як чудово. У нас в компанії є дитячий садочок для дітей співробітників, а також медичне страхування. Це дуже зручно.

Я мало не розплакалася.

– Чому ви вирішили так кардинально змінити сферу діяльності?

- Я розлучаюся з чоловіком, - випалила я, - І тепер грошей потрібно буде більше…

Що таке ти несеш, Діано?

- Та й було б цікаво розвиватись у новій для себе сфері. Удосконалювати англійську мову, набувати нових навичок. До того ж я люблю каву.

Пожартувала. Ай, молодець.

Але на обличчі Наталії, ніби не виникло якогось негативу або розчарування. Воно залишалося зацікавленим та доброзичливим. Ну чи можливо дівчина просто чудово вміла приховувати емоції. Хоч як крути, а робота зобов'язувала.