Глава 6

Яскраве сонячне світло різануло по запаленим і опухлим очам і я, застогнавши, сховалась з головою під ковдру. Знову заснути б. Але ж ні. Не виходило це зробити від слова зовсім. Натомість нещадно хотілося пити. У горло наче піску насипали, воно боліло. Язик прилип до неба, губи пекло і найменший рух ними посилював це відчуття. Ігнорувати його не виходило.

Застогнавши, я сіла у ліжку, спустила ноги на підлогу. Навіть від такого закрутилася голова. Я ж не їла… Скільки? Майже три дні, так. Не їла і не пила. Апатична думка - ну і що з того - спалахнула в мозку і згасла. А ось інша, що з'явилася за нею, заповнила його весь.

Я потрібна моїй дитині! Я не можу просто взяти, опустити руки і здатися. Залишити сина з цим монстром і цією мерзотницею. Не можу! Не маю права!

Я встала. Перечекала новий напад запаморочення і вирушила на кухню. По стінці і хитаючись від слабкості, як після тяжкої хвороби. У кухні бардак, як і завжди. Але на це було зараз начхати. Я відкрила краник зворотного осмосу і, схиливши голову, почала пити прямо так з нього. І вода була така смачна, що хотілося стогнати від задоволення. Трохи вгамувавши спрагу, наповнила склянку. І знову почала пити. А потім знову наповнила… І знову.

Посмажила собі омлет на сковорідці. Він пах так смачно, що я ледве втрималася, щоб не почати їсти просто з неї, обпалюючи рота.

Ванна кімната. У дзеркалі справжнісінька привид. Блідий, з опухлим обличчям і почервонілими очима, що дико горять на ньому. Волосся розпатлане, заплутане. Вилиці такі, що можна порізатися.

Я в принципі досить сильно схудла за цей місяць. Їла мало, багато нервувала. Але помічала це так, мигцем. Було не до того.

А останні дні не їла зовсім. І не пила. І ось тепер замість пухкого живота і боків випирали кістки. Я криво посміхнулася. Так мріяла схуднути до довагітної ваги і все не виходило. А тепер ось – отримайте, розпишіться.

Будьте обережні зі своїми бажаннями... На очі знову навернулися сльози, але я змахнула їх. Все досить. Не маю права жаліти себе. Не маю права здаватися. І так уже.

У мене син!

Душ підбадьорив. З макіяжем та укладанням моє обличчя виглядало майже свіжим. Так, я зробила і те, й інше. Дурний вчинок, напевно, але й це допомогло. Десь чула, що виглядати треба тим, ким хочеш бути. Так от, жертвою я більше не хотіла бути.

Вийшла з ванної, переодяглася. Так, мені нікуди сьогодні йти, але “вуличний” одяг кращий за халат. Якось дисциплінує.

Зателефонувала до адвоката.

- Слухаю вас, Діано Львівно!

- Доброго дня, Денисе Олексійовичу! - я пом'ялася. - Я мушу вам дещо розповісти…

І запинаючись, з паузами почала розповідати про п'ятничний інцидент. Адвокат слухав мовчки.

- Діано Львівно, я вас дуже прошу більше не робити таких необдуманих кроків. Це може стати підґрунтям для створення вашого негативного портрета для судді. Розумію, який біль вам завдає розлука з сином, однак іншого виходу, крім як набратися терпіння, у вас немає… Я працюю над тим, щоб захистити ваші інтереси, але це не швидкий процес…

- Негативний портрет? Що ви маєте на увазі? - похолола я.

- Тільки те, що вам потрібно бути обачнішою і тримати себе в руках, Діано Львівно. А тепер перепрошую, мені треба працювати. Як тільки з'явиться інформація, я вас одразу повідомлю. Тримайтеся!

Тримайтеся... За що мені, чорт забирай, триматися?

Я зробила глибоке зітхання. Увімкнула ноутбук і знову почала шукати роботу. Але вакансій у школах просто не було. Просто так я вирішила переглянути й інші варіанти. Окрім як бути вчителькою та перекладачем я нічого не вміла, але… Могла, наприклад, бути секретарем. Або менеджером із продажу. Цьому не так і важко навчитися.

Якоїсь миті погляд вихопив кругленьку суму заробітної плати. Гірко усміхнувшись, я відкрила резюме вакансії. Помічник керівника із знанням англійської мови. Міжнародна компанія, що займається імпортом-експортом кави та обладнання для кав'ярень. Обов'язки…

- Господи, Діанко, куди ти лізеш? На такі гроші не беруть колишніх вчительок англійської без досвіду роботи помічниками керівника та ще й з маленькою дитиною, – пробурмотіла собі під ніс.

Закрила резюме вакансій. Склала для себе кілька резюме на посади офіс-менеджера та менеджера з продажу. Відправила до кількох компаній. І так, просто для сміху, знічев'я, ось просто так - і в "кавову" компанію теж. "Коффіспейс". Погуглила її. Ото вже так. Швидше мене льотчиком візьмуть, ніж у таку фірму. Даремно відправила резюме, тільки осоромлюся ще більше. Ну і добре. У мене проблеми серйозніші за сором.

Мене знову накрило, так. Я знову розплакалася. Дивилася фотографії Ведмедика на смартфоні і ревіла як білуга. Сили знову покинули мене. Всі дії, які я зробила, здавалися дурними, жалюгідними, неефективними. Я сама, оточена зрадниками і пофігістами. А у Віктора гроші, батькові зв'язки… Що я йому протиставлю? Вибраного навмання адвоката, гроші на якого в мене вже закінчувалися, квартиру навпіл з мерзотником-братом та відсутність офіційної роботи з гідною зарплатою? Ах, ну так.

Ще до того ж привід у поліцію за "хуліганство"...

Здавалося, що з ситуації, яка склалася, немає виходу. Що цей кошмар триватиме вічно. Все моє життя.

Костянтин Святецький

Ранок вівторка застав Святецького в кабінеті його кращого друга Ігора Колчина. Той готувався підписати великий контракт з новим постачальником, у чому йому й потрібна була допомога Костянтина. Адже незважаючи на те, що останній був кримінальним, а не комерційним юристом, шарив у цьому краще за багатьох колег, що спеціалізуються на даній галузі. І не міг відмовити у допомозі другові.

Обговоривши ділові питання, вони ще трохи потринділи за кавою. Ігор розповідав Святецькому про сім'ю. Його дружина була на восьмому місяці вагітності. Двійня. І Колчин з такими палаючими очима ось про це все розповідав, що Костянтин на мить спіймав себе на думці, що може бути і сам…