Глава 4

Діана Акіменко

- На цьому все. Ми з вами зв'яжемося, - з черговою посмішкою, що означає "ви нам не підходите, але дам вам це зрозуміти не передзвонивши", промовила чергова моя начальниця, що не склалася.

За три тижні, які я активно шукала роботу в школі, вона була вже п'ятою, так. А в школі, де я працювала до декрету, на жаль, не виявилося вільної вакансії.

- До побачення! – я вийшла з кабінету.

А точніше ледве-ледве вибрела, абияк переставляючи ноги, до яких наче по важкій гирі прив'язали.

Надворі лежав сніг. Середина березня, а відчуття, що грудень. Але не сучасний та дощовий, а такий, які були у моєму дитинстві. Сніговий, помірно холодний, від чого підсилюється передчуття Нового року та казки…

Шкода, дитинство давно закінчилося, а з ним і віра в існування тих самих казок. І навіть сніг тепер не в грудні, коли на нього чекаєш, щоб хоч трохи відродити колишні відчуття, а в березні, коли він і нафіг не здався.

Хоча… Я зараз взяла б санчата і Ведмедика на гірку відвезла. Він би радісно сміявся, знову й знову скочуючись вниз. А я раділа б від його радості.

Тридцять один день. Довгий і моторошний, як тридцять один рік у пеклі. Саме стільки часу я не бачила свого синочка. Не знала, як він і що з ним. Тому що а ні свекор, а ні свекруха, а ні Вітя не брали слухавку, коли я телефонувала, Марія Антонівна не бачила, щоб хлопчика привозили, а я, хоч як часто приїжджала під будинок свекрухи і хоч скільки годин стояла під ним, так жодного разу й не побачила сина. А так мріяла хоч одним оком глянути, коли його на прогулянку виведуть, наприклад. Але ні…

Я мало спала. Практично не їла і плакала щоночі. Добре хоч брат уже тиждень, як кудись звалив, куди саме, я не знала. І не хотіла знати. Добре б довше не повертався.

І ось я плакала ночами, а вранці вставала і жила далі. Шукала офіційну роботу, адже мій фріланс був неофіційним і не приносив необхідних грошей. На адвоката. На дитину. На життя. Звичайно, я намагалася брати більше перекладів, але це не те. Не ті масштаби.

А тим часом до першого засідання суду залишалося лише два тижні. Я вже знайшла адвоката. Звали його Денис Олексійович і, судячи з інформації з мережі, він успішно вів шлюборозлучні процеси. Ну і за свої послуги, звісно, просив чимало. Але звучав так переконливо, що я наважилася… Обнулила ліміт за кредиткою. Цього вистачить на перше засідання, так. Але що робити потім?

Я звично поїхала до будинку свекрухи. Причаїлася на подвір'ї, щоб мене не було видно з вікон. І почала чекати. Денис Олексійович сказав, що використає вчинок Віті у моїх інтересах, подав необхідні документи… Але поки що нічого не змінювалося.

Чому з ним не гуляють? Що, якщо Ведмедик чимось серйозним захворів. Страждає ще й від цього, а я не поряд? Мама не поряд. Він думає, що я кинула його. Хто знає, що йому розповідають і як ставляться...

Двері в парадне відчинилися і моє серце на мить завмерло. Але ні, то були не вони. Знову не вони. Чорт знає вкотре з парадного вийшли якісь інші люди. Мене ламало від бажання зайти, піднятися на поверх і стукати у двері. Знову і знову. Сісти та сидіти під ними. Але я цього не робила. Пам'ятала, чим загрожує і не збиралася давати ще один бонус цим…

Від спогадів про той день стало страшно. Мені не приходило жодних сповіщень чи чогось подібного, і адвокат казав, що мій вчинок критично ні на що не вплине. Але я все одно боялася, що свекор знайде як його використати. І боялася... Жахливі історії з мережі знову і знову лізли в голову.

Двері знову відчинилися. І я не повірила своїм очам. Якась жінка вела за ручку… Мого Ведмедика. То був він. Хоч і замотаний шарфом по самі очі, але я була точно впевнена. Я ж мати…

І ні, я не витримала. Побігла до них снігом…

- Мишко-о-о-о-о!

- Ма-а-ам! - закричав він і, вирвавши свою ручку з руки жінки, що розгубилася, побіг назустріч.

Впавши навколішки в сніг, я спіймала його. Притиснула до грудей. Почала покривати гарячковими поцілунками маленьке личко сина.

- Ведмедику, синочку! Ти як? Тебе не ображають? Глянь на мене…

- Ма-а-ам, - розплакався він. - Ти мене покинула...

- Ні! Ні! Я тебе не покинула, чуєш? Я дуже-дуже-дуже тебе люблю. Обіцяю, ти мені віриш? Мишко?

Він знизав плечима і знову заплакав. Обхопив мене за шию маленькими рученятами, притулився холодним носиком до щоки.

- Любий мій... Синочку! Мама тебе любить! Дуже-дуже любить, - шепотіла я. – Не слухай нікого, зрозуміло? Мишко-о-о-о!

- Жінко! Відпустіть дитину чи я поліцію викличу! - підскочила до нас жінка.

– Я його матір! Матір, зрозуміло? Як ви можете? - закричала я.

Вона знітилася але лише на кілька секунд. Почала комусь дзвонити. Ну і нехай. Я ж можу зараз просто піти. Забрати сина. Я його мати і маю на це право.

І я кинулась тікати під крики жінки. Притискала до себе сина і мчала геть з усіх ніг. Слабкості, розпачу як не було. Сили переповнювали мене. Я навіть ваги сина не відчувала. Сніг під ногами не заважав тікати. Серце радісно стукало в грудях.

Метро. Майже порожній вагон. Мій син у мене на руках. Я просто не могла цьому повірити. Не могла повірити, що все виявилося настільки просто. Що мені так пощастило. Вперше за ці моторошні місяці пощастило. У моїх руках найдорожче на світі.

- Ти більше не покинеш мене, мамо? - підняв на мене величезні, сповнені сліз очі хлопчик.

– Я тебе не кидала. І не кину. Ніколи. Я дуже сильно люблю тебе, маленький мій, - сказала я, обіймаючи його ще міцніше.

- І я тебе люблю, - озвався син і я ледь не розплакалася від щастя.

Винесла його на руках із метро на найближчій до свого дому станції. Там уже викликала таксі. Начхати на гроші, краще зайвий раз не поїм. Все одно змушую себе це робити... Але от для Ведмедика потрібно буде багато чого купити ... Гаразд, ця сума все одно не врятує.

- Я захворів... Кашляв, чхав. Мені баба лікаря викликала, - казав Мишко і в мене стискалося серце.