Глава 3

- Або ти дозволяєш мені пройти, або я викликаю поліцію, - говорила я зведеному братові, що стояв у отворі вхідних дверей, - Всі документи у мене на руках. Я – спадкоємиця і прописана тут, а ти – ні.

- Ну ти й стерво! - скривився він.

- Ще й яка, Артеме, - я схрестила руки на грудях, - То як?

Вилаявшись, він відступився. Я незграбно вкотила свою валізу до передпокою. Від її вигляду на очі навернулися сльози. На підлозі розкидане брудне взуття, розводи від вуличної сльоти. Гора верхнього одягу абияк повішена на гачках у відкритій стінній шафі. Запах брудної білизни та немитого посуду, якого теж гора тільки в мийці на кухні. Порожні пивні банки, сміття.

Я у цій квартирі перші кілька років свого життя прожила. І зараз, оглядаючись назад, я розумію, що це були мої найщасливіші роки. Бо тоді був живий тато. Бо тоді він любив мене. Сильно-сильно. Як свою маленьку принцесу. І мама… Мені тоді здавалося, що вона мене любить. Але тато загинув, коли мені було вісім. А мама… Мама незабаром забула і про нього, і про мене.

Незважаючи на те, що всередині все давно змінилося, я все одно відчувала це місце своїм домом. Єдиним справжнім домом, як виявилося. І зараз було почуття, що з нього поглумилися.

- Ти зараз же все прибереш за собою. І робитимеш це надалі. Кожен день….

- А ти не офігіла права качати? Я зараз мамі зателефоную…

- Телефонуй мамі. За законом я така сама спадкоємиця, як і вона. І маю такі самі права на цю квартиру. Вона хоче, щоби ти тут жив? Чудово. Але я теж буду. Разом із сином. На законних засадах. Якщо щось не влаштовує, можемо через суд розмінювати – я тільки за.

- Класно ти заспівала. А раніше "ми ж сім'я", всі справи.

- А раніше я й справді в це вірила. Але, на жаль, уся моя сім'я – це мій син.

- Якого тобі більше не бачити, так? - вишкірився він.

- Артеме, займайся прибиранням. Інакше я викину все, що погано лежить, - прошипіла я і рушила до кімнати, яка колись була моєю дитячою.

Та була завалена всяким мотлохом. Якимись шмотками, запчастинами від машини та іншим.

Весь решту дня я вбила на те, щоб усе це зібрати і вивантажити. Артем весь цей час демонстративно потягував пиво, лежачи на дивані під гучну музику. Коли зібралася виносити в бак для сміття, підірвався:

- Я не дам тобі викидати мої речі.

- Прекрасно. Тоді прибери їх. Інакше настане момент і ти їх не побачиш.

- Ну чи ти свої, - посміхнувся він.

- А ось тільки спробуй, - прошипіла я, дивлячись у його очі, що злегка попливли від алкоголю. - Спробуй таке утнути. Побачиш, що буде згодом.

Повернулась до своєї кімнати. Тепер там залишилося тільки ліжко, тумбочка, шафа і стіл зі стільцем. Витерши пилюку з усіх поверхонь, розклала свої нечисленні речі. Потім, перерахувавши готівку, викликала майстра щоб встановив замок на двері. Коли виходила його зустрічати, побачила, що зведений брат копошиться, прибирає і паралельно скаржиться на мене мамі.

Що ж, хоч якийсь початок.

Відверто кажучи, зараз ідея з переїздом не здавалася мені аж таким вдалим рішенням для шлюборозлучного процесу, проте й виходу іншого в мене не було. Мені треба десь жити. Роботи, доходів з якої вистачить на те щоб орендувати власне житло у мене не було. Натомість була квартира тата і право у ній жити, подобається це комусь чи ні.

Остаточно втомившись за день, я заснула відразу, як тільки торкнулася головою подушки і проспала десять годин без снів. Вперше так багато після того, як…

Встала, пішла у ванну кімнату. І там витратила ще годину життя, щоби все відмити перед тим, як помитися самій. Гарячий душ підбадьорив, прогнав залишки сонливості. Я вимила голову і навіть зробила укладання. Якось машинально вийшло...

Брата вдома не було. Цікаво, куди він подівся? Невже зволів піти на пари?

У кухні вже не було а ні порожніх пляшок, а ні іншого сміття, зате був немитий посуд. Вимивши лише один комплект – чашку, тарілку, прилади та сковорідку – для себе, взялася за готування. Тобто як за приготування... Яєчню посмажила і каву з молоком зварила. Продуктів для чогось серйознішого в холодильнику не знайшлося. Звичайно, я не збиралася користуватись тим, що купив брат. Тільки позичити, а потім одразу сходити до супермаркету.

Апетиту не було, але я змусила себе спустошити тарілку. Потім замкнула кімнату на ключ і зібралася до супермаркету. Там купила трохи продуктів. Після встановлення замку грошей практично не лишилося, тому…. Ну це нічого, у мене було кілька замовлень на переклади. Саме ними я й зайнялася, повернувшись до квартири. Впоралася швидко… Тепер мене ніхто не відволікав... Не вимагав турботи, уваги. А колись, зовсім нещодавно, я так мріяла про те, щоб мати вільний час. Займатися іноді собою, спокійно працювати…

Господи… Як багато б я віддала, аби просто продовжувати жити те життя, яке було в мене до того страшного дня, коли я дізналася, що Вітя зрадив мені з моєю кращою подругою…

Забобоний страх, що ось це ось все кара мені за моє невдоволення колишнім життям, забрався холодом у душу. Забрався і зник.

Єдиний, що залишився – реальний. За мого Ведмедика. За те, що я його більше не побачу. За те, що не впораюся, не зможу його відвоювати.

І цей страх зводив з розуму.

Костянтин Святецький

Судове засідання його клієнта було перенесено вже у “стоп'ятсотий” раз. І ця, в принципі, цілком собі звична ситуація дратувала неймовірно. Його в принципі в останній тиждень дратувало все на світі. Не те щоб Святецький раніше був саме терпіння, спокій і розуміння, аж ніяк. Характер не той, і всі це знали. Але зараз його невдоволення досягнуло апогею і стосувалося ось просто кожної дрібниці. Звісно ж, Костянтин стримував себе. Адже давно не пацан, а серйозна людина, адвокат. І поводитися повинен відповідно. Але зараз це давалося особливо важко. Адже в світі сильних світу цього будь-які почуття та емоції – слабкість, якою скористаються вороги. А тих у Святецького було надміру. Ворогів у сенсі не емоцій. Ну, тобто…