Глава 2

Костянтин Святецький

Костянтин Святецький не був якимсь мерзотником. Ні. Але й альтруїстом також. Коротше кажучи, його характер не був а ні ілюстрацією, а ні протилежністю його прізвища та прізвиська "Святий", яке цей чоловік отримав у тіньових колах. І ні, він до них не належав. Нічого протизаконного за ним не тягнулось. Навпаки, Святецький був одним із тих, хто цьому самому закону служив. У тридцять років він став наймолодшим партнером в одній із найкращих адвокатських контор столиці і впевнено тримався на цій посаді ось уже вісім років.

Загалом рятівництво, альтруїзм та горезвісна небайдужість до принижених і ображених – це не про таких людей, як цей чоловік, від слова зовсім. Звичайно ж, Святецький і сам знав, яка він людина. А тому дивувався сам собі, коли невідомо чому зачепився за це дівчисько.

Він приїхав у відділок у справі чергового свого клієнта. Слідак, як завжди, морозився, мутив і намагався затягувати. Хоч Святецький вже “не перший рік одружений”, це все одно бісило до червоних крапок перед очима. Характер, щоб його. І ось, приїхав він розбиратися, влетів у кабінет і…

І побачив мале заплакане дівчисько в кріслі навпроти слідчого. Начебто нічого нового та особливого, а якось… Очі ці, сповнені розпачу, у півобличчя. Золотисто-карі, глибокі. Губи червоні. Вразливість, що буквально сочиться з пор світлої, ніжної шкіри.

Коротше кажучи, вийшовши в коридор чекати, доки слідак звільниться, Святецький чомусь думав вже не про справу, по якій приїхав. А коли дівчина, вискочивши з кабінету, налетіла на нього, а потім помчала до виходу, і зовсім за нею рушив замість того, щоб, власне, зайнятися справою, по якій приїхав.

Перепустки в неї не було. Мудак-слідчий не видав. А вона застигла і мало не розплакалася.

- Дівчино? - гукнув її, наблизившись. - Що у вас сталося?

– А? - смикало обернулася і скинула на нього ці свої очі - вир.

Святецький завмер на секунду. Залип на її очах. Трохи припухлих від сліз, живих, сумних та наляканих. На відкритих губах. Жіночна фігурка під розстебнутим пальто. Одягнена абияк, а все одно…

- Що у вас сталося? Я можу допомогти?

Вона похитала головою, а з очей бризнули сльози.

- Мене затримали за хуліганство, а перепустки не виписали. А там свекор…, - здавлено забелькотіла крізь сльози.

Свекор? Слідчий чи її свекор? Затримали за хуліганство? Хіба невісток слідчих затримують…

- Чекайте тут, я зараз, - і як на автопілоті рушив до слідчого.

Ввалився до кабінету. Слідак, побачивши його, почервонів, а потім зблід.

- К-костянтине Андрійовичу, - нервово крякнув, виповзаючи з-за столу, - що ж ви не попередили?

Виходить, встиг мізками попрацювати і дійшло, що зі Святецьким краще змінити тон, особливо з урахуванням ситуації.

- А як попереджаєш, то завжди так виходить, що вас на місці не виявляється. Збіг?

- Т-так, я…

- Дівчина, яка від вас вийшла, забула перепустку, - простягнув руку, мовляв, давай сюди.

Слідак заметушився. Тремтячими руками надряпав перепустку і простягнув її Святецькому. Той вийшов. Швидким кроком рушив до дівчинки. Стоїть вся стиснувшись, плаче.

- Ваша перепустка.

- Ой... Дякую, - пробелькотіла вона.

Забрала. Так забрала, що її крижані пальчики з його зіткнулися. І Святецького як блискавкою вдарило. Захотілося цю крижану маленьку ручку у своїй стиснути та…

- Немає за що.

Забрала. Потім черговому віддала та за дверима зникла. А Святецький все стояв і дивився їй услід. Точніше вже на двері дивився, за якими зникла дівчина. Спіймавши на собі зацікавлений погляд чергового, хитнув головою і пішов назад до кабінету слідака. Час справою зайнятися. І так он скільки вже часу втратив. А час у нього дорогий. На вагу золота майже.

Діана Акіменко

- Не знаю, що на мене найшло, - плакала я на кухні у Марії Антонівни. - Як ви гадаєте, що тепер буде?

- Ой, ну і що ти такого зробила особливого? - вигукнула старенька жінка. - Ну, зірвалася, з ким не буває.

Я розплакалася, а Марія Антонівна почала мене заспокоювати, як робила це завжди.

Зірвалася. Ось тільки це тепер використають проти мене. Обов'язково використають. Свекор це прямим текстом сказав. Мозок послужливо згенерував безліч сценаріїв, один гірший за інший. Навіщо я взагалі пішла до Таміли? На що розраховувала?

Бідненький мій Ведмедик… Як він там сам? Плаче, кличе матусю. Думає, що я його покинула. Хтозна, що йому кажуть. Як пояснюють мою відсутність… Від думок пульсувала голова. Біль від них розривав моє серце і позбавляв самоконтролю. Я відчувала себе страшенно самотньою, наляканою, загубленою. Не знала, що робити… Точніше ні, не так. Знала. Прочитала в Інтернеті все про розлучення не раз і не два. Розуміння, що все, сподіватися мені нема на кого, спочатку кинуло у відчай, але в якийсь момент надало сил діяти.

Наступного дня я зателефонувала до свого молодшого брата. Все всередині протестувало перед тим, що я вирішила зробити, але я це вперто ігнорувала.

- Артеме, привіт!

- Ну, привіт!

– Я завтра вранці переїжджаю до квартири. Звільни, будь ласка, мою кімнату, якщо там є якісь твої речі.

- У сенсі ти переїжджаєш? До мене? Ти що там головою вдарилася? – крикнув молодший брат.

- Артеме, ти в курсі, що я пішла від чоловіка. І мені треба десь жити.

- Ну, так і живи. Знімай. Я тут причому?

- Артеме, ця квартира мого тата. Я в ній прописана та вписана у його спадок. А отже, маю право в ній жити. Більше, ніж ти, між іншим. І ні, я не збираюся тебе виганяти. Просто тепер ми житимемо разом. Ти, я і… І моя дитина.

- І як ти собі це уявляєш?

Я зробила глибокий вдих. Ні, я не розраховувала, що зведений брат зрадіє цій новині. У нас із ним, м'яко кажучи, не дуже добрі стосунки. І річ тут не в десятирічній різниці у віці, звичайно. Але в тому, що він спільна дитина мами та вітчима, молодша, улюблена… А я…