Я сиділа за обіднім столом у кухні квартири мами та вітчима. Переді мною на столі диміла чашка з чаєм, що пахнув жасмином, стояла тарілка зі шматком яблучного пирога, що пахнув корицею і лежала на білій серветці виделка. Навпроти сиділа мама. Ця картина мала б стати ілюстрацією затишку, підтримки та іншого хорошого, з чим асоціюється батьківський дім, правда? Жаль, в моєму випадку, це було не так.
Сидячи навпроти мами я не відчувала нічого подібного. Все було навпаки. І це було дуже боляче. Але цей біль ніщо в порівнянні з тим, що розривав мене зсередини три жахливі дні, які минули з того моменту, як мій майже колишній чоловік Вітя сказав, що забере нашого сина при розлученні.
Я майже весь час чекала, що він привезе Ведмедика додому. Чатувала біля вікна у квартирі Марії Антонівни, старенької сусідки згори, яка пустила мене до себе пожити після того, як я пішла від чоловіка через його зраду. Але цього не відбувалося. Натомість Вітя викликав клінінгову службу. І її співробітники винесли на сміття усі мої речі. Ті, що Вітя заборонив забрати тому, що купував їх сам. А наступного дня він Тамілу привіз. Свою коханку та мою найкращу подругу. Вже колишню. З речами. Напевно, спостерігати все це теж мало бути дуже і дуже боляче. Але мені було начхати. Цілком і повністю начхати на все крім того, що мене розлучили з Ведмедиком і що це може бути назавжди. Серце розривалося від думки, як сильно мій малюк сумує за мною. Як йому страшно від нерозуміння того, куди поділася матуся. Я уявляла як він плаче, кличе мене і це зводило з розуму. Що якщо його кривдять? Все може бути... Я встигла зрозуміти що, як виявилося, зовсім не знала людей, поряд з якими провела ці чотири роки. Поряд з якими провела ціле життя…
Чоловік, найкраща подруга, його батьки, мої власні…
Мій свекор співробітник органів. Він і свекруха повністю на боці чоловіка. А я зовсім сама. Без грошей та зв'язків. Це й спонукало мене, незважаючи на те, наскільки у нас із батьками непрості стосунки, просити їх про допомогу. Думала, що у такій ситуації вони мене не залишать саму. Ні, я була впевнена у цьому. Даремно…
- Ти сама винна. Це ж треба було додуматися – розлученням погрожувати. Думала, що прям принцеса на горошині і він знепритомніє від страху втратити тебе, - говорила мама.
- Я не погрожувала, мамо. Я й справді більше не зможу з ним…
- Не зможе вона, - мама метнулася по кухні, - А сама ти зможеш? Без житла, роботи? І без дитини своєї.
- Мам, я думала, можливо, Антон може допомогти? Раптом у нього є якісь знайомі.
- Тобто ти хочеш, щоб Антон ментам дорогу переходив через твої примхи, так? Ні, я звичайно, знала, що ти тільки про себе і думаєш, але щоб настільки…. Ні, сама розбирайся з тим, що накоїла.
Мама продовжувала говорити. Все в такому дусі. А я сиділа і дивилася повз неї у кухонне вікно. За ним кружляли сніжинки. Горіли вуличні ліхтарі. Я у цій квартирі шістнадцять років життя провела, проте ніколи не відчувала себе тут удома.
Ні-ко-ли.
І мої рідні люди - мама і вітчим - такими тільки вважалися за документами, але ніколи не були. По-справжньому мене любив лише тато. І бабуся з дідусем. Але вони всі померли. У мене нікого немає окрім мого маленького Ведмедика. І я мушу боротися за нього. Сама так. То й що?
- Добре, мамо. Дякую, що допомогла.
- Це що ти маєш на увазі?
- Те, що я йду звідси, - сказала я і вийшла за двері.
Шкандибала потім вечірньою вулицею під снігопадом і думала, що робити. Залишався ще один варіант. І щоб перевірити його мені потрібно було чекати ще два дні, поки у Таміли буде вихідний. Колишня найкраща подруга працювала консультантом у магазині парфумерії тиждень через тиждень. І ось, тиждень закінчувався...
Я подзвонила у двері. У ті, які стільки разів відкривала своїм ключем. У двері квартири, яку понад чотири роки вважала своїм домом. Тепер там інша господиня. Моя найкраща подруга. Ну і начхати.
– Ти? Чого ти прийшла? - вигукнула Таміла, відчинивши двері.
- Таміло, я хочу з тобою поговорити.
- Треба ж таке, - зневажливо примружила свої зелені очі колишня найкраща подруга, стоячи в проході, - тепер тобі треба поговорити, так?
- Про Мишка. Про дитину, не про… Не про нас.
- Он як?
- Таміло, я згодна дати Віті розлучення. І мені нічого від нього не потрібно. Але… Він хоче забрати в мене дитину. А тобі... Тобі ж буде краще, якщо цього не станеться, правда?
- О, так ти прийшла сюди заради мене? - глузливо.
– Ні. Заради мого сина. Маленького хлопчика, який взагалі ні в чому не винен. Якого ти хрестила… Таміло, будь ласка, поговори з Вітею. Вмов його не забирати мого
сина. Адже так буде найкраще. Для всіх.
- Слухай, - вона схрестила руки на грудях, - я тобі як є скажу, ок? Мені начхати на цього хлопчика. Начхати, що з ним буде і як. Моя б воля, очі б його не бачили. Але Вітя хоче тебе покарати та правильно робить. Могла ж його відпустити, зробити все по-людськи, так ні... Сама все загострила і сама винна. Насолоджуйся наслідками тепер.
- Таміло, це ж дитина! Просто дитина! Як ти можеш? Ти ж теж жінка…
- Процитую тебе - більше нам говорити нема про що, - виплюнула Таміла і зачинила двері.
Напевно, це стало останньою краплею для мене. Усередині ніби гребля прорвалася...
- Ні! Таміла! Таміла-а-а-а! Будь ласка, відчини! Я прошу тебе, давай поговоримо, - розридалася я і почала бити кулаками в двері.
- Іди звідси! Або я викликаю поліцію! - крикнула вона з-за дверей.
- Викликай! Мерзота! Шалаво! Стерво! Ненавиджу-у-у-у-у! Я вб'ю тебе! - заволала я, продовжуючи ломитися у двері.
Я кричала, молотила кулаками…
Через якийсь час і звідки не візьмись з'явилися двоє поліцейських.
- Добрий день! Дівчино, на вас надійшла скарга…
- Скарга, правда? - закричала я зірваним голосом, - Та засуньте собі скаргу від цієї сучки знаєте, куди? Знаєте?
#475 в Жіночий роман
#1651 в Любовні романи
#797 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.06.2024