Глава 10. Дорога в ліс

Клима відпустили після обіду. Віра побачила його від хвіртки й побігла назустріч. Він навіть не встиг зайти у двір.

— Климе!

Вона схопила його за рукави й кілька секунд тільки дивилася, ніби перевіряла, чи він справжній.

— Де тебе тримали? Чому нічого не передали?

— На станції. Потім перевели. Віро, я сам толком не знав, коли відпустять.

— Два дні, Климе.

— Знаю.

Віра витерла щоки рукавом, сердита саме тому, що вже плакала. Климова мати вийшла на поріг.

— Я ж казала, прийде.

— Мамо, не зараз.

— А коли? Я два дні кажу.

Клим обійняв дружину.

— Мишко?

Віра відразу відступила.

— Спить.

— Температура?

— Менша. Вночі майже не було.

Клим зайшов у хату, не роззуваючись. Мишко спав боком, притиснувши до грудей щось темне. Яблуко. Уже надкушене й зморщене. Клим сів біля ліжка.

— Ти диви.

Віра витерла обличчя.

— Учора почав їсти. Половину сховав.

— На весну?

— Не смійся.

Клим торкнувся синові волосся. Мишко прокинувся. Подивився.

— Тату?

— Я.

— Ти де був?

Клим ковтнув.

— На роботі.

Віра стояла за його спиною. Нічого не сказала. Мишко простягнув йому яблуко.

— Будеш?

— Їж сам.

— Воно кисле.

— Тоді чого бережеш?

Мишко подумав.

— Не знаю.

Клим усміхнувся.

— Логічно.

Климова мати принесла миску.

— Поїж.

— Не хочу.

— Два дні десь сидів, а тепер не хоче.

Клим повернувся.

— Мамо.

— Що?

— Просто дай мені п'ять хвилин.

Климова мати подивилася на нього. Поставила миску й вийшла. Віра сіла біля дверей.

— Тебе ще викликатимуть?

Клим не дивився на неї.

— Може.

— За що?

Він мовчав.

— Я маю право знати.

— Не маєш.

Віра зблідла. Клим одразу пожалкував.

— Не так.

— А як?

— Чим менше знаєш, тим краще.

— Оце мені вже говорили.

— Хто?

— Ніхто. Ти весь час так живеш.

Клим потер обличчя.

— Віро...

— Що?

— Не зараз.

Вона підвелася.

— Не зараз — то не зараз.

Пішла до печі. Клим сидів біля сина. Через кілька хвилин Мишко знову заснув. Тільки тоді Клим помітив у вікні чоловіка. Той ішов дорогою й навіть не глянув на їхню хату. Клим його не знав. За годину пройшов ще раз.

* * *

На станції Петро дізнався про звільнення Клима раніше, ніж побачив його. Макар сказав.

— Відпустили Гнатюка.

Петро тримав кусачки.

— Чув.

Макар глянув на нього поверх плеча.

— От і вся в тебе радість? Дві доби чоловіка тримали, жінка по селу бігала, а ти — «чув».

— А що зміниться, якщо я голосніше порадію?

— Нічого не зміниться. Просто інколи хочеться знати, що поруч жива людина, а не стовп із кусачками.

Петро перевірив лезо кусачок.

— Стовп надійніший.

— От бачиш. Знову сперечається.

Макар забрав свій ключ і повернувся до роботи.

Петро усміхнувся. До вечора Клим на роботу не прийшов. І це було нормально. Ненормальним було інше. Біля старої водокачки лежав маленький шматок білої тканини. Його можна було побачити з колії. Петро побачив. Не підійшов. До водокачки сьогодні ходили двоє робітників. Потім жінка з відром. Потім солдат. Петро працював далі. За годину шматок тканини залишався на місці. Якщо Клим справді вийшов сьогодні й одразу залишив знак — або дуже злякався, або вже був не сам. Петро не любив обидва варіанти. Він закінчив роботу. Пішов додому.

* * *

Поліна весь день чекала, що батько знову запитає про станцію. Не запитав. У школі вона двічі помилилася в прикладі. Марія Семенівна повернула зошит.

— Перерахуй.

— Так, Маріє Семенівно.

Ніна нахилилася ближче тільки після того, як учителька відійшла.

— У тебе тут сім має бути.

— Я бачу.

— Ти написала дев'ять.

— Я вже бачу.

— Чого ти така?

Поліна глянула на неї. Ніна одразу відсунулася.

— Все. Мовчу.

Поліні стало соромно. На перерві вона віддала Ніні свій шматок моркви.

— Це що?

— Просто так.

— Ти мене підкуповуєш?

— Їж.

— Чого?

— Бо я не хочу.

Ніна вкусила.

— Солодка.

— От і їж.

— Точно щось сталося.

Поліна засміялася.

— Ти ж обіцяла не питати.

— Я не питаю. Я кажу.

Цього разу Поліна засміялася по-справжньому. На кілька хвилин стало легше.

Після школи вдома був батько. Це здивувало. Він стояв у сараї й переглядав інструмент.

— Ти чого так рано?

— Вигнали.

Поліна глянула на нього. Він усміхнувся.

— Жартую.

Вона теж усміхнулася, але одразу перестала. Петро закрив сумку.

— Переодягнись.

— Навіщо?

— Підеш зі мною.

Поліна завмерла.

— Куди?

— До старого поста.

— На станцію?

— Не зовсім.

У дверях з'явилася Ганна.

— Нащо тобі дитина?

— Треба забрати дещо зі старої лінії. Сам не донесу все.

— Вона після школи.

— Не помре.

— Темніє рано.

— До темряви повернемося.

Ганна глянула на Поліну.

— Хочеш?

Поліна відкрила рот. Треба було сказати «ні». Просто ні. Мама б не пустила. Поліна подивилася на батька. Він чекав. Звичайно. Як завжди.

— Піду.

— То переодягайся.

Ганна сказала:

— Візьми другу хустку. Ця тонка.

Поліна пішла в хату. Руки почали тремтіти тільки там. Вона довго не могла зав'язати хустку. Ліда сиділа на підлозі.

— Куди ви?

— Не знаю.

— Я теж хочу.

— Не можна.

— Чого?

— Бо маленька.

— Я мамі скажу.

Поліна раптом присіла й обійняла її. Ліда застигла.

— Ти чого?