Глава 9. Василь бачив

На ранок Поліні здавалося, що вчорашнє сталося дуже давно. Так бувало після поганих снів. Уночі все страшне, а прокинешся — на підвіконні кіт, Ліда сопе поруч, мама гримить рогачем біля печі, й уже незрозуміло, чого боялася. Поліна лежала й дивилася на батька. Він сидів за столом спиною до неї й пришивав ґудзик до рукава. Нитка була біла, ґудзик чорний.

— Іншої нема? — запитала Ганна.

— Нитки?

— Голови.

— Ця поки працює.

— Не видно.

Петро відкусив нитку. Ліда прокинулася.

— Я хочу їсти.

— Спочатку вмийся.

— Я ввечері вмивалася.

— Від учорашнього бруду сьогодні чистішою не стала.

Ліда сіла й потерла очі. Поліна ще трохи полежала. Батько був у тій самій сорочці, у якій учора вечеряв. На пальці біля нігтя темна смуга. Волосся після сну стирчало з одного боку. Ніякого іншого чоловіка. Просто тато. Може, коробка справді була службова. Може, світловолосий чоловік теж працював зі зв'язком. Німецькою тато навчився при німцях. Усе можна було пояснити. Тільки чому він сказав мамі, що був на станції, коли його там не було? Поліна сіла. Петро глянув на неї.

— Нарешті.

— Я давно не сплю.

— Тоді дуже переконливо прикидалася.

— Я думала.

— Ще гірше.

Поліна мало не усміхнулася. Ганна поставила на стіл миску.

— Думати будеш після сніданку. Зараз їж.

Ліда повернулася від умивальника, витираючи обличчя рукавом.

— Рушник для кого?

— Я забула.

— Щодня забуваєш.

Петро посадив її на лаву.

— Сідай уже, поки мама нас усіх не вигнала.

Ганна поставила перед ним ложку.

— Тебе першого.

— Я знаю.

Вони їли. Поліна весь час чекала, що батько щось запитає про станцію. Він не питав. Розповів, що Макар учора впустив гайку в багнюку й півгодини шукав її, а вона весь час лежала в кишені. Ганна сказала, що це на нього схоже. Потім говорили про дах. Потім про те, де взяти солі. Поліна почала заспокоюватися. Коли батько встав, вона сама сказала:

— Тату.

— Га?

Хотіла попросити, щоб увечері він допоміг із задачею. Замість цього запитала:

— Ти сьогодні пізно?

Ганна глянула на неї. Петро застібнув ватянку.

— Не знаю.

— Знову?

— Знову.

— А де будеш?

Питання вилетіло раніше, ніж Поліна встигла його зупинити. Петро подивився на неї. Не довго.

— На роботі.

— А.

Ганна взяла його кухоль.

— Якщо сам знатимеш де, то вже добре.

Петро нічого не відповів. Вийшов. Поліна відчула полегшення тільки після того, як хвіртка зачинилася. Від цього стало соромно. Учора вона ще могла кинутися йому на шию, коли він повертався пізно; сьогодні чекала звуку хвіртки, щоб у кімнаті знову стало просторо. Вона спробувала пригадати, коли саме батько перестав бути тим самим батьком. Не виходило. Учора вранці? У будці? У день, коли зникла рація? Насправді нічого в ньому не змінилося. Змінилося тільки те, що знала вона.

* * *

На станції Василь працював із Макаром. Їм дали розбирати старі дошки біля вантажного сараю. Дошки треба було складати окремо: цілі — в один штабель, гнилі — в інший. Василь кидав майже все до цілих. Макар уже втретє повернув дошку назад.

— Оцю куди? — Василь підняв дошку.

— До гнилих.

— Та вона ціла.

Макар не відповів. Штовхнув дошку носком чобота.

Край відвалився.

— Оце в тебе «ціла». Тобі аби в штабель кинути, а мені потім пояснювати, куди матеріал подівся.

Василь оглянув обламаний край.

— То до гнилих?

— Тепер уже сам здогадався.

Василь поніс дошку до другого штабеля.

— Можна було одразу сказати.

— Я третій раз кажу. Просто ти перші два слухав не тим місцем.

Василь фиркнув, але сперечатися не став.

Петро підійшов саме тоді, коли Василь потягнув наступну.

— Живий?

— Поки.

— Рукавиці знайшов?

Василь усміхнувся.

— Ніна принесла.

— Бачив.

Василь перестав усміхатися.

— Учора?

— Учора.

— Вона з Поліною була.

— Знаю.

Петро присів біля ящика з кріпленням, перебрав кілька деталей.

— Довго тут крутилися?

— Та ні.

Макар сказав:

— Хто?

— Дівчата.

— А. Я їх не бачив.

Василь поставив дошку.

— Поліна кудись відходила.

Петро не підняв голови.

— Куди?

— До вас, здається.

— До мене?

— Ви біля старої будки були. Вона вас побачила й пішла туди.

Макар знайшов потрібний болт.

— Діти там ще під вагони полізуть.

— Я казав їм стояти, — відповів Василь.

— А вони тебе коли слухали?

— Ніна інколи.

Макар засміявся.

— Коли спить?

Василь теж. Петро закрив ящик.

— Вона до мене дійшла?

— Не знаю. Я за Ніною дивився. Потім Поліна повернулася.

— Сама?

— Сама.

— Ніна з нею не ходила?

— Ні.

Василь глянув на нього.

— А що?

— У тій будці підлога погана. Щоб більше не лазили.

— Я скажу.

Петро підвівся.

— Скажи обом.

— Скажу.

Макар простягнув руку.

— Болт дай.

Петро кинув. Розмова закінчилася. Через кілька хвилин Василь знову неправильно поклав дошку, й Макар почав лаятися. Петро працював поруч. Тільки один раз глянув у бік старої будки.

* * *

Клима перевели в іншу кімнату. Тут було вікно без фіранки, стіл і дві лави. На одній він уривками проспав, мабуть, годину.

Коли Соколов зайшов, Клим одразу сів.

— Мишко як?

— Дружина передала: температура нижча.

Клим видихнув і потер обличчя.

— Можна мені її побачити? Хоч на хвилину.

— Поки ні. Але якщо щось зміниться з хлопцем, вам скажуть.

Соколов сів навпроти й поклав на стіл блокнот.

— Тепер повернемося до того, що ви згадали вночі. Ви сказали: навесні Коваль приносив вам коробку.