Глава 8. Чужа мова

Василя на звичному місці не було. Ніна з Поліною обійшли майстерню двічі.

— Може, додому пішов, — сказала Поліна.

— У рукавицях?

— Без рукавиць.

— Я не про те.

Біля дверей сидів старий робітник і їв із банки щось густе. Ніна зупинилася на відстані.

— Добрий день.

Чоловік підняв голову.

— Добрий.

— Ви не знаєте, де Василь Кравець?

— Який?

— Молодий. Високий.

— Тут усі молоді й високі, коли працювати не треба.

Ніна не знала, що відповісти. Чоловік усміхнувся.

— Брат?

— Так.

— За вагонами. З бригадою.

— Далеко?

— Куди ви лізете?

— Ми тільки рукавиці.

Він побачив згорток у Ніниній руці.

— Давайте мені.

Ніна притиснула його до себе.

— Я сама.

— Там колії.

— Я знаю.

— Знати мало.

Поліна вже хотіла сказати, що вони обережно, але промовчала. Чоловік встав.

— Стійте тут.

— Довго?

Він глянув на Ніну.

— Дівчино.

— Я стою.

— От і стійте.

Він пішов між вагонами. Ніна почекала, поки відійде.

— Не буду я тут стояти.

— Він сказав.

— Він не Марія Семенівна.

— Поїзд тебе теж питати не буде.

Ніна насупилася.

— Ти останнім часом дуже правильна.

— А ти дуже дурна.

— Сама.

Вони стояли. За кілька хвилин з-за вагонів вийшов Василь. Без рукавиць. Руки засунуті під пахви.

— Ви що тут робите?

Ніна підняла згорток.

— Мама передала.

— Я казав не ходити сюди.

— А рукавиці?

— Завтра забрав би.

— Руками?

— Нін.

Він узяв згорток.

— Дякую.

— Мені не дякуй. Мамі.

— Добре.

Поліна дивилася на його чоботи. Батькові. Сьогодні вони були майже сухі.

— Ти скло обіцяв, — сказала Ніна.

Василь витріщився на неї.

— Оце зараз найважливіше.

— Ти сам обіцяв.

— Я на роботі.

— І що?

Василь глянув на Поліну.

— Вона завжди така?

— Не завжди.

— Бреше, — сказала Ніна.

— Часто, — поправила Поліна.

Василь усміхнувся.

— Почекайте.

— Де?

— Тут. Саме тут. Нікуди не ходити.

Він пішов назад. Ніна перекривила Василеве «саме тут», але все-таки лишилася на місці. Поліна засміялася; за хвилину вони вже сперечалися, чи з того уламка скла вийде справжнє дзеркальце. Станція знову стала просто станцією — шумною, холодною, повною дорослих справ, у які їх не пускали.

Василь не повертався. Повз них пройшли двоє робітників. Потім солдат із мішком. Потім чоловік у темній ватянці, якого Поліна раніше не бачила. Він ішов швидко, дивився під ноги. Обличчя худе. Світле волосся вибивалося з-під шапки. Поліна провела його очима. Нічого особливого. За вагоном хтось покликав:

— Коваль!

Поліна відразу повернула голову. Батько. Вона побачила його метрів за тридцять. Він ішов від колії до старої дерев’яної будки біля складів. Поліна вже відкрила рот, щоб покликати. Не покликала. Той світловолосий чоловік підійшов до нього. Вони не привіталися. Просто зайшли в будку.

— Твій тато, — сказала Ніна.

— Бачу.

— Поклич.

Поліна вагалася.

— Навіщо?

— Може, додому з ним підемо.

Це було хороше пояснення. Поліна зробила крок.

— Я зараз.

— Куди?

— Скажу.

— Я з тобою.

— Стій тут. Василь прийде.

— А ти?

— Я швидко.

Ніна хотіла сперечатися. У цей момент із майстерні крикнули:

— Кравець!

Ніна обернулася.

— Це Василь.

— То йди.

Поліна вже рушила. Вона не кралася. Не ховалася. Просто пішла до батька. Хотіла сказати, що вони тут, що Ніна принесла рукавиці, що, може, підуть разом. Будка стояла боком до колії. Двері не зачинили до кінця. Поліна була вже зовсім близько, коли почула голос. Не зрозуміла жодного слова. Зупинилася. Говорив світловолосий. Швидко. Не так, як місцеві німці колись кричали на базарі чи біля станції. Тихо. Другий голос відповів. Поліна не одразу впізнала. Тато. Вона стояла, дивлячись на щілину між дверима й одвірком. Тато говорив німецькою. Не «гутен абенд». Не «шнель». Довго. Чоловік перебив його. Тато відповів одразу. Поліна перестала дихати. Саме так. Так було тоді. Улітку. Двоє німців у дворі. Квасоля на підлозі. Мамин голос із комори. Вона не придумала. До цієї хвилини в Поліни ще лишалося місце для простого пояснення. Тато міг знати кілька слів. Міг ремонтувати чужу рацію. Міг узагалі робити щось службове, про що дітям не розповідають. Але той голос із будки був не голосом людини, яка насилу згадує чужі слова. Він говорив так, як удома говорив із мамою: не думаючи, де поставити слово і як його вимовити. Поліна відступила на крок. Усередині щось металево клацнуло. Вона знову глянула у щілину. На столі стояла металева коробка. Спершу Поліна побачила тільки бік і вже хотіла переконати себе, що такі апарати всі однакові. Потім чоловік посунув коробку ближче до краю. На правому передньому куті блиснув голий метал — та сама збита емаль, яку Поліна в лісі шкребла нігтем. Поруч лежав чорний ключ із круглою кнопкою.

У неї похололо в животі. Тепер це була не схожа рація. Це була та сама. І разом із цим повернувся порожній стіл у схованці наступного дня. Того вечора вона питала батька про Морзе, а він — де вони з Рябком ходили. Потім уночі пішов «на станцію». Поліна тоді не зв'язала ці речі. Тепер вони зв'язалися самі. Він приходив у схованку після неї. Він і забрав рацію. Може, через те, що вона за вечерею не втримала язика. Світловолосий сказав щось різко. Петро відповів коротко. Потім назвав слово, яке Поліна знала. Nicht. Ні. Вона чула його під час окупації. Потім ще щось. Чоловік поклав на стіл складений папір. Петро навіть не подивився. Він сказав кілька слів, і чоловік забрав папір назад. Ніякої сварки. Але Поліна раптом зрозуміла, що тато наказує. Не просить. І той чоловік слухає. З боку колії гримнув буфер. Поліна здригнулася. Під ногою хруснула тріска. Вона застигла. У будці стало тихо. Поліна відступила. Ще крок. Потім ще. Не бігти. Чому не бігти — вона сама не знала. Може, тому що якщо побіжить, почують. Двері не відчинилися. За вагонами загуркотів маневровий. Поліна повернулася й пішла швидше. Потім побігла.