НевІрний Сигнал

Глава 7. До ранку

Петро пішов не до станції. За селом дорога розходилася. Праворуч — до колії, ліворуч — повз старий сад і далі до лісу. Він повернув ліворуч. Дощ уже не йшов, але з гілок капало. Земля під ногами була м’яка. Біля останньої хати загавкав собака, за ним другий, далі ще один. Петро не прискорив кроку. Старий сад починався за яром. Колись тут стояла хата лісника, потім її розібрали на дрова. Лишився погріб і дві яблуні, що давно не родили. Петро спустився в яр. Там було темніше. Він постояв, прислухаючись. Потім пішов далі. За погребом лежав повалений стовбур. Петро присів біля нього, відгорнув мокре листя і витяг невеликий згорток у промасленій тканині. Всередині були папери. Він не розгортав їх усі. Перевірив один. Фотографія. Інше прізвище. Інший рік народження. Петро склав папір назад. Другий пакунок був менший. Гроші. Кілька радянських купюр, кілька німецьких, ще щось загорнуте окремо. Він забрав тільки частину. Решту повернув на місце. Потім дістав із кишені маленький шматок жерсті. Подумав. Не поклав. Засунув назад у кишеню. Він довго дивився на згорток, перш ніж знову загорнути його в тканину. Клим сидів у Соколова, старий пункт зв’язку більше не годився, а денний вихід в ефір уже змусив центр поставити зайве питання. Цього було досить, щоб не користуватися жодною звичною домовленістю. Петро закрив погріб і пішов далі. До села повернувся іншою дорогою.

* * *

Ганна не спала. Коли він увійшов, лампа горіла зовсім низько.

— Котра година? — запитала вона.

— Не знаю.

— Годинник на стіні.

Петро глянув.

— Друга.

— На станції тепер до другої працюють?

Він зняв ватянку.

— Коли лінія стає — працюють.

— А останнім часом вона в тебе щовечора стає.

Ганна лежала, повернувшись до стіни. Петро роззувся.

— Ти чого не спиш?

— Тебе чекала.

— Дарма.

— Це я сама вирішу.

Він не відповів. З дитячого ліжка почулося сонне бурмотіння. Ліда перевернулася, стягнула ковдру з Поліни. Поліна прокинулася. Не повністю. Побачила батька біля дверей.

— Тату?

— Спи.

— Ти прийшов?

— Прийшов.

Поліна підтягнула ковдру.

— А Клим?

Ганна повернула голову. Петро кілька секунд мовчав.

— Що Клим?

— Його відпустили?

— Ні.

— А Мишко?

— Поліно, спи.

Голос був звичайний. Вона заснула майже одразу. Ганна почекала, поки її дихання вирівняється.

— Ти дізнався?

— Трохи.

— І?

— Питають про роботу при німцях.

— Через той папір?

— Через папір теж.

— Він щось зробив?

Петро сів на край ліжка.

— Не знаю.

Ганна тихо сказала:

— Ти останнім часом дуже багато не знаєш.

Він повернувся до неї.

— Що ти хочеш почути?

— Правду.

— Про Клима?

— Хоч про Клима.

Петро зняв сорочку.

— Його поки тримають.

— Оце я вже знаю.

Ганна більше нічого не сказала.

* * *

Уранці Поліна проспала. Ганна розбудила її, коли Ліда вже сиділа біля печі й їла.

— Вставай.

Поліна відкрила одне око.

— Я встигну.

— Ти ще лежиш.

— Я швидко.

— Я знаю твоє швидко.

Поліна сіла. Батька вже не було.

— Тато де?

— Пішов.

— На станцію?

Ганна затримала руки над мискою.

— Мабуть.

Поліна цього не помітила. Вона шукала другу панчоху.

— Лідо, ти не брала?

— Ні.

— Чого тоді вона під твоїм ліжком?

Ліда подивилася вниз.

— Сама прийшла.

— На ногах?

— Не знаю.

— Поліно, — сказала мама.

— Що?

— Ти запізнюєшся.

Це подіяло краще за все інше. За кілька хвилин Поліна вже бігла дорогою, тримаючи портфель під пахвою. Ніна стояла біля шкільних воріт.

— Ти чого?

— Проспала.

— Марія Семенівна вже прийшла.

Поліна зупинилася.

— Дзвоник був?

— Був.

— Давно?

— Перший.

— Чого ти не зайшла?

— Тебе чекала.

— Тепер обидві попадемо.

— Я не запізнилася.

— А я?

— Ти — так.

Поліна штовхнула її.

— Дуже дякую.

Вони зайшли в коридор. Двері класу вже були зачинені. Поліна тихо постукала.

— Увійдіть.

Вона відчинила. Клас сидів. Марія Семенівна стояла біля дошки. Поліна зупинилася біля дверей.

— Добрий день, Маріє Семенівно. Вибачте за запізнення.

— Причина?

— Проспала.

Хтось на задній парті хихикнув. Марія Семенівна глянула туди, і сміх урвався.

— Це не причина, Поліно.

— Так, Маріє Семенівно.

— Сідай. Після уроків залишишся на десять хвилин.

— Добре.

Ніна вже сиділа на своєму місці й дивилася дуже невинно. Поліна сіла поруч. Через хвилину Ніна підсунула їй клаптик паперу. «Я казала». Поліна написала знизу: «Мовчи». Ніна намалювала свиню. Поліна мало не засміялася.

Після уроків Марія Семенівна посадила її за першу парту.

— Перепишеш задачу, яку пропустила.

— Добре.

— І завтра прийдеш вчасно.

— Так, Маріє Семенівно.

Учителька сіла за стіл перевіряти зошити. Поліна писала. За дверима Ніна чекала. Спочатку тихо. Потім почала шкребти підошвою по підлозі. Марія Семенівна підняла голову.

— Кравець.

З-за дверей стало тихо. Поліна опустила голову, щоб учителька не побачила усмішки. Через десять хвилин її відпустили. Ніна стояла біля вікна.

— Довго.

— Ти могла йти.

— Могла.

— То чого не пішла?

— Мені до Василя треба.

— І?

— Підеш зі мною.

— Чого?

— Бо сама не хочу.

— Ти ж учора сама ходила.