Глава 6. Гнатюк

Ганна поставила перед ним вечерю.

— Клима залишили там.

— Чув.

— Віра приходила.

— Знаю.

— Звідки ти все знаєш?

Петро зняв ватянку.

— На станції язики довші за рейки.

Ганна не засміялася.

— Можеш дізнатися?

— Що саме?

— Що з ним буде.

— Я не начальник.

— Тебе ті люди самі питали.

— І що?

— То спитай.

Петро сів.

— Завтра.

Ганна різко поставила ложку на стіл.

— У тебе все завтра.

— Сьогодні вони мене до нього не пустять.

— Ти пробував?

— Ні.

— Звідки знаєш?

Петро подивився на неї.

— Ганно.

— Що «Ганно»?

— Не лізь туди.

Вона замовкла. Поліна стояла в дверях. Батько її побачив.

— Ти чого не спиш?

— Воду хотіла.

— Бери.

Поліна підійшла до відра. Ганна витерла руки об фартух.

— У нього дитина хвора.

Петро тихіше сказав:

— Я знаю.

— От і я знаю.

— Завтра дізнаюся, що можна.

Поліна набрала води. На виході батько запитав:

— Мишко як?

— Не знаю.

— Ти ж учора була.

— Учора гарячий був.

Петро тільки кивнув. Поліна вже рушила.

— Яблуко з'їв?

Вона обернулася.

— Не знаю. Він його сховав.

Петро кивнув.

— Правильно.

— Чого?

— Щоб довше було.

Поліна усміхнулася. На секунду все стало простим. Тато знав Мишка. Приніс йому цукор, як потім сказала мама. Хвилювався за Клима. Говорив німецькою, бо працював при німцях. Що вона взагалі собі придумала?

— Іди спати, — сказав він.

— Іду.

Коли діти заснули, Ганна довго складала білизну. Петро сидів біля столу.

— Ти сьогодні знову підеш? — запитала вона.

— Треба.

Ганна не дивилася на нього.

— На станцію?

— Так.

— До Клима?

— Ні.

Вона поклала сорочку.

— Тоді хоч не кажи мені, що все звичайно.

Петро глянув на неї.

— Я цього й не казав.

— Ні. Ти взагалі останнім часом мало що кажеш.

Петро хотів щось відповісти, але Ганна вже складала наступну сорочку.

— Іди вже. Я не хочу сваритися при дітях.

Він кілька секунд мовчав.

— Ти думаєш, я від тебе щось ховаю?

Вона нарешті подивилася.

— Я бачу, що ти ночами йдеш невідомо куди, а вдень на кожне друге питання кажеш «не лізь». Мені цього досить, щоб сердитися.

— Я сказав, куди йду.

— Сказав.

Вона взяла білизну й пішла в кімнату. Петро залишився за столом. Схоже, цього разу він справді не зрозумів. За хвилину встав, загасив лампу й вийшов. На станцію він не пішов. Ліда не пробачила яблуко. Наступного ранку Поліна знайшла свій гребінець за іконою — сестра сховала його «щоб ніхто не брав». Іншого дня вони б посварилися надовго, але Поліна лише витягла з зубців павутину й повернула гребінець на підвіконня. Коли Ліда буркнула щось про ціле яблуко, Поліна вже не засміялася. Перед очима на мить з’явився Мишко під двома ковдрами, який тримав те яблуко й не наважувався вкусити.

У школі Ніна принесла скло. Загорнула в клаптик тканини й тримала в пеналі. На перерві вони пішли до вікна.

— Дивись.

Ніна піднесла скло до обличчя. Відбивалося тільки одне око й шматок носа.

— Криво.

— Воно рівне.

— Я не про скло.

— А.

Ніна повернула його.

— Якщо ззаду чорним намазати, буде дзеркало?

— Чим чорним?

— Не знаю.

— Тоді буде чорне скло.

— Ти дуже розумна.

— Я знаю.

До них підійшла Валя.

— Дайте.

— Не чіпай край.

— Я знаю.

— Ти не знаєш.

— Ніно.

— Що?

— Дай людині.

Валя подивилася на себе.

— Нічого не видно.

— Бо ти закрила світло головою.

Валя відійшла ближче до вікна. За двором, на дорозі, проїхала вантажівка. Поліна майже не звернула уваги. Потім побачила на кузові двох військових. Один був той самий капітан, що приходив на станцію до батька. Вона запам'ятала його через дивну звичку: він, коли слухав, трохи нахиляв голову набік, ніби недочував одним вухом.

— Поліно.

— Що?

— Дивись.

Ніна притиснула скло до губ.

— Вуса.

Поліна засміялася. Капітан уже проїхав.

* * *

До Гнатюків прийшли після обіду. Не з вантажівкою. Соколов, молодший офіцер і двоє військових. Клим був на роботі. Віра відкрила двері.

— Гнатюк удома?

— На станції.

— Ми знаємо.

Вона не зрозуміла.

— Тоді...

Соколов показав документ.

— Нам треба оглянути будинок.

Віра прочитати не встигла. Може, й не могла все розібрати. Вона машинально відступила від дверей, але потім ніби схаменулася й стала боком, пропускаючи людей у хату. Їй було соромно за неприбрану миску, за розкидані біля ліжка Мишкові речі, за те, що чужі зараз бачитимуть їхню скриню й постіль. Сором тривав кілька секунд, поки не прийшов страх: якщо вони вже прийшли шукати, значить, щось знають.

— Чого?

— Є питання до вашого чоловіка.

— Які?

— Йому скажемо.

— А мені?

Соколов не відповів відразу.

— Не заважайте, будь ласка.

Климова мати вийшла з кімнати.

— Хто там?

— Мамо, зайдіть.

— Чого зайдіть? Моя хата.

— Мамо.

— А ви хто?

Молодший офіцер сказав:

— Бабусю, посидьте поки.

— Я тобі не бабуся.

Соколов подивився на нього. Молодший офіцер замовк. Климова мати поставила руки в боки.

— Що шукаєте?

— Папери.

— Які?

— Які знайдемо.

— Гарна робота.

Віра мало не заплакала.

— Клим нічого не зробив.

Соколов сказав:

— Ми цього ще не говорили.

Саме ця фраза налякала її найбільше.

* * *

На станції Клима забрали від коробки зв'язку. Макар саме тримав кабель.