Глава 5. Яблуко

Марія Семенівна вирішила прочитати кілька творів уголос. Клас зустрів це мовчанням. Ніна нахилилася до Поліни й прошепотіла:

— Тільки б не мій.

Першою вийшла Валя. Вона писала про старшого брата, якого забрали на роботу до Німеччини. Спочатку листи приходили, потім перестали. Валя дочитала до кінця, хоча на останніх рядках голос у неї став тонший.

Марія Семенівна не стала нічого додавати.

— Сідай, Валю.

Наступною викликали Ніну. Та вийшла до дошки й перед читанням тихо сказала:

— Маріє Семенівно, я одне закреслила. Про свиню. Мама вчора сказала, що не пам'ятає, хто її забрав.

— Правильно зробила. Читай те, в чому впевнена.

Без свині твір виявився коротким. Коли Ніна сіла, Поліна подумала про власну курку баби Мотрі й про двох німців у їхньому дворі. Виходило дивно: дорослі вимагали писати правду, а пам'ять весь час підсовувала шматки, в яких сама Поліна не була певна.

До її твору дзвоник не дійшов. Поліна полегшено видихнула.

Після уроків біля воріт стояв Василь. Батькові чоботи на ньому виглядали ще більшими, ніж Поліна уявляла. Один халяв був перев'язаний мотузкою. Ніна побачила брата й одразу насупилася.

— Ти чого прийшов?

— За тобою.

— Я сама знаю дорогу.

— Знаєш — іди.

Ніна не рушила.

— Чоботи мокрі.

— Я теж бачу.

— Тато повернеться, в чому він ходитиме?

Василь подивився на сестру.

— Нін.

— Що?

— Можна хоч сьогодні без цього?

— Я нічого.

Він поліз у кишеню ватянки.

— На.

На долоні лежав маленький прямокутний шматочок скла. Один край був рівний, решта нерівно обламані. Ніна забула про чоботи.

— Де взяв?

— У майстерні міняли вікно.

— Воно моє?

— Ні, я просто потримати приніс.

— Василю.

— Твоє.

Вона забрала скло двома пальцями.

— Воно справжнє.

— А яке мало бути?

— Я думала, менше.

Василь глянув на Поліну.

— Добрий день.

— Добрий.

— Теж хочеш?

Поліна хотіла.

— Ні.

— Бреше, — сказала Ніна.

— Я не брешу.

— Учора хотіла.

— Учора.

Василь засміявся.

— Якщо ще буде, принесу.

— Мені першу, — сказала Ніна.

— Тобі вже приніс.

— Другу теж.

— Тоді Поліні третю.

— А четверту мені.

— Домовилися. Якщо школу розберемо, тобі всі вікна.

Ніна легенько вдарила його в плече. Василь відступив.

— Не бий. Я після роботи.

— А я після школи.

— Страшніше.

Вони пішли разом. Біля дороги Василь сказав:

— Я до Гнатюків зайду.

— Чого?

— Клим сьогодні раніше пішов. Малий хворий.

— Мишко?

— А в нього багато малих?

Ніна образилася:

— Я просто питаю.

— Температура.

— Давно?

— Віра казала, третій день.

Поліна знала Мишка. Йому було років п'ять. Улітку він ходив за старшими дітьми й просив брати його всюди, а якщо не брали, обіцяв розповісти матерям, куди вони пішли.

— Він же вчора на вулиці був, — сказала вона.

— То вчора.

Василь поправив мотузку на чоботі.

— Все, мені сюди.

Ніна глянула йому вслід.

— Розтопче.

— Може, висушить.

— Ти завжди його захищаєш.

— Я його майже не знаю.

— От бачиш.

Поліна не зрозуміла, що саме це доводить.

Удома на вікні лежало яблуко. Справжнє. Невелике, зморщене з одного боку, з темною цяткою біля хвостика. Ліда сиділа поруч і дивилася на нього.

— Не бери, — сказала Ганна.

— Я не беру.

— Ти вже п'ять хвилин не береш.

Ліда сховала руки під стіл. Поліна зняла пальто.

— Звідки?

— Баба Олена принесла.

— Одне?

— Два. Друге вже м'яке, піде в узвар.

Ліда обурилася:

— А це?

Ганна загорнула яблуко в чисту ганчірку.

— Це Мишкові Гнатюку.

Ліда подивилася на матір так, ніби та сказала віднести сусідам піч.

— Все?

— Що все?

— Все яблуко?

— Все.

— А він хворий довго?

— Лідо.

— Я просто питаю.

Поліна засміялася.

— Зараз побажаєш, щоб швидше видужав.

— Я бажаю.

— Видно.

Ганна простягнула яблуко Поліні.

— Занесеш.

— Я?

— Ти знаєш, де вони живуть.

— Знаю.

— І банку поверни. Я вчора Вірі молоко давала.

Ліда зітхнула.

— Я теж можу занести.

— Ти можеш залишити яблуко без дороги.

— Не залишу.

— Саме тому занесе Поліна.

Ліда насупилася й відійшла до печі. Поліна поклала яблуко в кишеню.

— Я скоро.

— Не біжи. Там слизько.

* * *

У Гнатюків двері відчинила Климова мати.

— О, Ковалева.

— Добрий день.

— Заходь, бо напустиш холоду.

У хаті пахло вареною картоплею, сушеними травами й чимось гірким. Віра сиділа біля ліжка. Мишко лежав під двома ковдрами. Щоки були червоні, волосся мокре.

— Поліна прийшла, — сказала Віра.

Мишко відкрив очі.

— Привіт.

— Привіт.

Поліна поставила банку на стіл.

— Мама сказала повернути.

— Дякую. І за молоко скажи дякую.

Поліна дістала згорток.

— Ще це.

Віра розгорнула.

— Ой.

Мишко одразу сів.

— Що?

— Лежи.

— Що там?

Климова мати підійшла ближче.

— Яблуко.

Мишко відкинув ковдру.

— Моє?

— Твоє, — сказала Поліна.

— Ціле?

— Ціле.

Віра засміялася.

— Наче корову подарували.

— Я не буду все, — сказав Мишко. — Половину мамі.

— Спочатку видужай.

Він узяв яблуко обома руками. Не вкусив. Понюхав. Поліна чомусь згадала Ліду біля вікна.

— Можеш їсти.

— Я знаю.

— То їж.

— Я потім.