Глава 4. Твір

Коли Марія Семенівна увійшла з пачкою паперу, клас підвівся.

— Добрий день.

— Добрий день, Маріє Семенівно.

— Сідайте.

Вона поклала папір на стіл. Не зошити — папір. Аркуші були різні. Один білий, другий жовтий, кілька з друком на звороті. Поліні дістався бланк із таблицею, в якій хтось колись записував вагу, кількість і ще щось, обрізане разом із краєм.

— Писати на чистому боці, — сказала Марія Семенівна. — Дрібно не туліть. Потім самі не прочитаєте.

Коваленко з задньої парти підняв руку.

— Маріє Семенівно, а якщо не вистачить?

— Тоді підійдеш і візьмеш ще один.

— Так, Маріє Семенівно.

Марія Семенівна написала на дошці тему. Як я жила під час німецької окупації. У класі стало тихіше. Не зовсім тихо. Хтось упустив ручку. Біля грубки тріснуло поліно. На задній парті пошепки сперечалися, як правильно написати «окупація». Ніна ткнула Поліну ліктем.

— Через «о»?

— Що?

— Окупація.

— Через що ж?

— Не знаю.

— На дошці написано.

Ніна подивилася.

— А.

Вона переписала заголовок. Поліна теж. Далі нічого не виходило. Марія Семенівна ходила між партами.

— Не треба мені книжних слів. Пишіть, що пам’ятаєте. Як жили вдома. Що їли. Хто був із вами. Чого боялися. Що бачили.

Коваленко підняв руку.

— Маріє Семенівно, про танк можна?

— Якщо ти його сам пам’ятаєш — можна.

— Він біля нашої хати стояв.

— От про це й пиши.

— Він був підбитий.

— Напиши й це, якщо пам’ятаєш.

— Так, Маріє Семенівно.

Коваленко схилився над аркушем. Ніна почала швидко. Так швидко, що перо чіпляло папір. Поліна нахилилася:

— Що ти пишеш?

Ніна закрила рукою.

— Не дивись.

— Я не дивлюсь.

— Дивишся.

— Та й не треба.

Поліна повернулася до свого аркуша. Написала: «Коли прийшли німці...» Закреслила. Усі знали, коли прийшли німці. Написала: «Під час окупації нам жилося погано». Глянула. Так напише половина класу. Закреслила й це. З правого боку сиділа Валя. Вона вже списала майже половину сторінки, зупинилася, покусала ручку й продовжила. Поліна спробувала згадати. На початку війни вона була маленька. Не зовсім маленька, але тепер усе тодішнє змішувалося. Черга біля млина. Мама ховає в коморі борошно. Німець бере в баби Мотрі курку, а та біжить за ним через двір і кричить так, що навіть сусіди повиходили. Одного разу Ліда, ще зовсім мала, прокусила сиру картоплину й потім довго плювалася. Це можна написати? Мабуть, ні. Поліна вивела: «Одного разу німецький солдат забрав у нашої сусідки курку». Зупинилася. Курка була не їхня. Марія Семенівна казала про себе. Поліна дописала, що вони інколи міняли речі на їжу. Потім згадала тата. У перший рік він приходив зі станції дуже брудний. На ватянці пахло димом і чимось гірким. Мама змушувала знімати її ще в сінях. Одного разу до них прийшли двоє німців. Оцей спогад з'явився так раптово, що Поліна навіть перестала писати. Було тепло. Не осінь. Двері стояли відчинені. Вона сиділа на підлозі біля порога й викладала квасолю в кружечки. Мама сердилася, бо квасолю треба було перебрати, а не гратися нею. Потім у двір зайшли двоє військових. Один високий, худий. Другий із червоним обличчям. Вони покликали батька. Ні. Не покликали. Сказали щось. Тато вийшов до них. І щось відповів. Поліна сиділа за дверима й слухала. Німець говорив довго. Батько теж. Поліна згадала ще одну дрібницю: батько не перепитував і не дивився на маму, як робили сусіди, коли намагалися зрозуміти німецький наказ. Він відповідав відразу. Тоді це нічого для неї не означало. Дорослі постійно вміли речі, яких діти не вміли, — лагодити замки, рахувати гроші, говорити з чужими людьми. Поліна нахилилася над аркушем. Що саме він казав? Не пам'ятала. Але це була німецька. Напевно. Вона підняла голову. Марія Семенівна саме читала через плече Коваленків аркуш.

— «Тигр» звідки взявся?

Коваленко підвівся.

— Дядько сказав, Маріє Семенівно.

— Коли сказав?

— Позавчора.

У кількох дітей сіпнулися усмішки.

— На місце. У творі пишеш те, що пам’ятав тоді, а не те, що тобі підказали позавчора. Напиши просто: танк.

— Так, Маріє Семенівно.

Коваленко сів і закреслив слово. Поліна знову подивилася на свій аркуш. Може, тато сказав німцям тільки кілька слів. Може, це вони говорили довго, а він коротко. Вона була мала. Вона могла переплутати.

— Поліно.

Вона здригнулася й почала підводитися.

— Сиди, — сказала Марія Семенівна тихіше. — Я не питаю урок.

Поліна знову сіла. Учителька глянула на три рядки.

— Не пишеться?

— Думаю, Маріє Семенівно.

— Батько твій при німцях на станції працював?

— Так.

— Можеш написати про те, що пам’ятаєш удома. Як він приходив, що казав.

— Він майже нічого не розповідав.

— Тоді не вигадуй. Пиши те, що було.

— Добре, Маріє Семенівно.

Марія Семенівна пішла далі. Ніна шепнула:

— Напиши, як у вас скло вибило.

— То ще до німців.

— Звідки вона знає?

— Я знаю.

— Ну й що.

Поліна скоса глянула на неї.

— Ти брешеш у творі?

— Я не брешу. Я просто не все точно пам'ятаю.

— Це і є брешеш.

— А ти все пам'ятаєш?

Поліна нічого не сказала. Ніна влучила.

На перерві Ніна дала їй прочитати свій твір сама. На початку було написано, що німці забрали в них свиню.

— У вас не було свині, — сказала Поліна.

— Була.

— Коли?

— До війни.

— Але німці ж прийшли потім.

— Мама сказала, що її забрали.

— Хто?

— Не знаю. Може, не німці.

Поліна засміялася.

— От бачиш.

— Не чіпай свиню. Далі читай.

Далі було про те, як Нінин батько пішов на фронт. Потім про матір, яка одного разу сховала Василя в льосі, бо на вулиці ловили людей на роботу.