Глава 3. Дзвоник

Уночі дощ таки пробив сарай. Ганна побачила це першою. Підставила під дірку старий таз, послухала, як у нього капає, потім принесла другий — бо вода знайшла ще одне місце. На сніданок вона зайшла мокра по плечі й сказала:

— Петре.

Він саме різав хліб.

— Чую.

— Ні, ти ще не чуєш.

Поліна підсунула свою миску ближче. Коли мама говорила таким голосом, краще було нічого не просити.

— У сараї тече.

— Після роботи гляну.

— Ти вже глянув минулої неділі.

— Минулої неділі не текло.

— Бо дощу не було.

Ліда захихотіла. Ганна повернулася до неї:

— Що смішного?

— Нічого.

— От і їж.

Петро відрізав кірку й віддав Рябкові. Собака проковтнув її майже не жуючи.

— Там не латати треба, — сказала Ганна. — Там дошку міняти.

— Дошка є?

— Якби була, я б із тобою не говорила.

— Тоді я винен ще й у тому, що в нас немає дошки.

— Поки що тільки в тому, що три тижні обіцяєш її дістати.

Петро нічого не відповів. З'їв картоплю, витер тарілку хлібом і встав. Поліна згадала про рацію. Не саму рацію — порожній стіл у схованці. Учора ввечері вона ще сердилася на невідомого злодія, сьогодні образа не минула. Навіть стала гіршою. Десь тепер була її коробка, її навушники, маленький ключ, а хтось інший міг сидіти й клацати скільки хотів.

— Тату.

— Що?

Вона мало не запитала, чи хтось на станції останнім часом знаходив німецьку рацію. Добре, що не встигла. Ганна сказала:

— Дзвоник.

Петро вже натягував ватянку.

— Який дзвоник?

Поліна обурилася:

— Ти серйозно?

— А, ваш.

— Ти обіцяв.

— Значить, доведеться робити.

— Сьогодні?

— Якщо Марія Семенівна мене не вб'є раніше.

— Вона не вбиває.

Ліда пирснула.

— Вона за вуха тягає.

— Тебе не тягала.

— Бо я ще не ходжу.

— От підеш — попросимо.

Ганна штурхнула Петра кухонним рушником.

— Не вчи дитину.

Він засміявся, пригнувся від другого удару й вийшов. Через хвилину повернувся.

— Інструмент забув.

— Голова в тебе теж десь там, — сказала Ганна.

— Голову ввечері принесу.

Цього разу він пішов із сумкою. Поліна довго дивилася у вікно, як він проходить хвіртку. Учора ввечері він теж ішов на станцію. Повернувся пізно. Ця думка ні до чого не привела. Батько часто повертався пізно. Станція жила не за їхнім годинником.

— Ти збираєшся? — запитала мама.

— Уже.

— Тоді чому сидиш?

Поліна схопила книжки.

У школі сьогодні диміла грубка. Не так, як учора. Сьогодні вона диміла правильно — через щілину біля дверцят, тонкою синюватою смугою. До другого уроку в класі запахло так, ніби вони всі сиділи біля багаття. Марія Семенівна відчинила кватирку. Хлопець із задньої парти підняв руку.

— Маріє Семенівно, холодно.

— Знаю. Потерпіть трохи, поки дим вийде.

— Так, Маріє Семенівно.

Коваленко опустив руку й натягнув рукави светра на пальці. Ніна сьогодні сиділа мовчки. На першому уроці не дала Поліні списати задачу, хоча сама списувала в неї минулого тижня. На другому зламала олівець і навіть не вилаялася. На перерві Поліна не витримала:

— Ти чого?

— Нічого.

— Видно.

— То не дивись.

Поліна сіла на край підвіконня. У вікні замість нижньої шибки був прибитий шматок фанери. Через верхню видно було двір, голі яблуні й хлопців, які били ногами згорнуту ганчірку.

— Василь учора додому не прийшов, — сказала Ніна.

— Куди він подівся?

— На станції був.

— То прийде.

— Уже прийшов.

— Тоді чого ти така?

Ніна нарешті глянула на неї.

— У батькових чоботях.

Поліна не зрозуміла.

— І що?

— Нічого.

— Ніно.

— Мама йому дала.

— Ну, якщо його немає в чому ходити...

— То хай свої знайде.

— Де?

— Не знаю.

Відповідь була нерозумна, і Ніна сама це знала. Вона відкусила задирку біля нігтя. Батько Ніни не писав із весни. До того листи приходили рідко, але приходили. Десь улітку її мати почала казати не «коли тато повернеться», а «як тато повернеться». Поліна різницю помітила, хоча ніколи про неї не питала.

— Він же не забрав назавжди, — сказала вона.

— Розтопче.

— Може, не розтопче.

— Ти Василя бачила?

Це було справедливо. Василь умів зіпсувати навіть ложку.

— А де він тепер працює?

— То вагони чистить, то щось тягає. Учора сказав, що його в бригаду візьмуть.

— Яку?

— Залізничну.

— Він і так на залізниці.

— Я знаю.

— То навіщо ти сказала?

— Бо ти питаєш дурне.

Поліна штовхнула її плечем. Ніна штовхнула у відповідь. Так вони й помирилися. Перед третім уроком дзвоника знову не було. Марія Семенівна повернулася до класу й зупинилася в дверях. Ті, хто ще стояв між партами, швидко розійшлися по місцях. Клас підвівся.

— Сідайте.

Шум урвався. За п'ять хвилин у коридорі щось важко гупнуло. Марія Семенівна перестала писати. Ще раз. Потім чоловічий голос сказав:

— Тримайте вище.

Другий відповів:

— Вище — це вже стеля.

Поліна впізнала батька. Вона відразу випросталася. Марія Семенівна поклала крейду. Клас мимоволі повернув голови до дверей.

— Діти, працюємо.

Голови повернулися до зошитів, хоча слухали всі. Двері відчинилися. На порозі стояв Петро із дзвоником у руці. За ним — Макар Іванович зі станції, низький, широкий у плечах чоловік, якого Поліна знала скільки себе пам'ятала.

— Маріє Семенівно, у вас драбина коротка.

— Іншої школа не має.

— А стеля про це знає?

— Ви прийшли ремонтувати чи сперечатися?

— Сперечатися я можу безкоштовно.

Хтось хихикнув. Марія Семенівна глянула на клас.

— Тихо.

Петро підняв дзвоник.