Глава 2. Не в той час

Передача тривала недовго. Спочатку черговий радист вирішив, що хтось випадково сів на частоту. Таке траплялося. Він підкрутив налаштування, послухав ще кілька секунд і вже хотів зняти навушники, коли сигнал повторився. Короткий. Ще короткий. Довгий. Пауза. Потім пішла якась каша. Радист нахилився над журналом. Глянув на годинник. 15:18. Ще раз на таблицю. Ні. Не їхній час. Він підсунув до себе олівець. Передача зникла.

— Що там? — запитав чоловік за сусіднім столом.

— Нічого.

Радист почекав. Сигнал повернувся. Цього разу швидше. Нерівно. Короткі удари сипалися один за одним, потім хтось завис на ключі надто довго. Чоловік за сусіднім столом зняв один навушник.

— Знову?

— Ага.

— Хто?

Радист не відповів. Він слухав. Почерк був чужий. Не просто поганий. Людина на тому кінці не знала, що робить.

— Дай.

Другий підійшов ближче. Кілька секунд вони слухали разом. Потім усе обірвалося.

— Несправність?

— Ключ сам так не працює.

— Може, перевірка.

— Не наша.

Другий подивився на таблицю. Провів пальцем по рядку.

— Цей канал?

— Так.

Тепер мовчали обидва. Радист записав час. Потім приблизну тривалість. Написав ще щось, подумав і закреслив.

— У журнал уже заніс?

— Заніс.

— Тоді передаси черговому офіцерові.

Радист ще раз глянув на час. Запис уже був у журналі; робити вигляд, що нічого не сталося, було пізно.

* * *

Петро повернувся додому майже опівночі. Ганна спала. Поліна теж. Тільки Рябко підняв голову, коли господар увійшов. Петро зачинив двері, роззувся й кілька секунд стояв у темряві. Собака тихо постукав хвостом по підлозі.

— Лежи.

Рябко ліг. Петро зняв ватянку. На кухні було холодно. У печі лишилося трохи жару. Він підкинув два поліна, помив руки й сів за стіл. На тарілці під мискою Ганна залишила картоплю. Він їсти не став. Дістав із кишені маленький клаптик паперу. Поклав перед собою. На ньому було чотири короткі записи. Не слова. Час. Положення перемикача. Рівень батареї. І ще одне. Петро сидів, поклавши долоні на стіл. Потім почув, як у кімнаті хтось перевернувся. Папір зник у кишені. Поліна вийшла босоніж, тримаючи ковдру на плечах.

— Ти вже прийшов?

— Уже.

— А котра година?

— Пізня.

Вона позіхнула.

— Дзвоник полагодив?

— Який?

— Шкільний.

Петро подивився на неї.

— Ні.

— Ти обіцяв.

— Завтра.

Поліна почухала ногу другою ногою.

— Мама казала, ти на станцію пішов.

— Був.

— Довго.

— Було що робити.

Вона кивнула. Постояла.

— Тату.

— Що?

— А «П» як?

Він не відразу зрозумів.

— Яке «П»?

— Морзе.

— Іди спати.

— Ти ввечері не доказав.

— Завтра.

— Ти все завтра.

— Значить, у мене багато планів.

Поліна усміхнулася.

— А зараз одну букву.

Петро взяв ложку. Тихо простукав. Коротко. Довго. Довго. Коротко. Поліна повторила пальцем по столу. Неправильно.

— Ні.

— Де?

— Другу паузу з'їла.

Вона спробувала ще раз.

— Так?

— Так.

Поліна задоволено кивнула.

— Тепер спати.

Вона вже пішла, але біля дверей обернулася.

— Тату.

— Що ще?

— А якщо хтось неправильно стукає, там розуміють, що неправильно?

Петро сидів нерухомо.

— Де — там?

Поліна знизала плечима.

— Ну... де слухають.

Він кілька секунд дивився на неї.

— Якщо слухають уважно — розуміють.

— А якщо зовсім дурниця?

— Тоді думають, хто її передав.

Поліна засміялася.

— Я б подумала, що дитина.

Петро теж усміхнувся.

— Іди вже.

Вона пішла. Він дочекався, поки двері за нею закриються. Після цього дістав папір знову. Більше на ньому нічого не писав.

Наступного дня Марія Семенівна зайшла до класу без дзвоника. Учні підвелися.

— Добрий день.

— Добрий день, Маріє Семенівно, — відповів клас.

— Сідайте.

Коли всі вже сіли, у дверях з’явилася Ніна. Вона зупинилася на порозі.

— Маріє Семенівно, дозвольте зайти.

— Заходь. Чому запізнилася?

— Не почула, що вже час.

— Дзвоник не працює, але час уроку не змінився. Сідай. Щоб більше цього не було.

— Так, Маріє Семенівно.

Ніна швидко сіла поруч із Поліною. За кілька хвилин вона нахилилася до неї й прошепотіла:

— Кіно було дурне.

Поліна не відривалася від зошита.

— Ти вчора казала, що хороше.

— Я ще не бачила.

— А сьогодні вже дурне?

— Бо кінець дурний.

— Який?

— Льотчик одружився.

Поліна глянула на неї.

— І що?

— Треба було летіти далі.

Обидві не втрималися й тихо засміялися. Марія Семенівна обернулася від дошки.

— Кравець. Коваль.

Обидві дівчинки підвелися.

— Що там у вас?

— Нічого, Маріє Семенівно, — сказала Ніна.

— Тоді на уроці буде тихо.

— Так, Маріє Семенівно.

— Сідайте.

До перерви Ніна більше не озивалася. Після уроків Поліна додому не поспішала. Вона вже зранку вирішила, що сьогодні піде до схованки. Не одразу. Спочатку треба було зайти додому, щоб мама її побачила. Потім щось поїсти. Потім сказати, що йде до Ніни. Це було не зовсім брехнею. До Ніни вона теж могла зайти. На хвилину. Поліна весь урок малювала на останній сторінці зошита крапки й риски. П. О. Л. І. Н. А. Деякі букви батько вранці показав їй на старій газеті. Дві вона переплутала. Але тепер була готова.

Мама була в сусідки. Ліда сиділа на підлозі й одягала ляльку в клапоть старої наволочки.

— Де мама?

— У тітки Віри.

— Давно?

— Не знаю.

Поліна відрізала шматок хліба.

— Я до Ніни.

— А мене візьмеш?

— Ні.