Глава 1. Схованка

Рябко вкрав у Ліди рукавицю ще до сніданку. Ліда помітила це, коли вже вдягнула пальто й почала шукати другу. Рукавиця знайшлася під лавою — мокра, обсмоктана й у соломі.

— Мамо!

— Не кричи.

— Він знову!

Ганна навіть не обернулася від печі.

— Візьми Полінині.

— Вони великі.

— Значить, руки не мерзнутимуть.

Поліна сиділа за столом і доїдала картоплю. Рябко лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вигляд у нього був такий, ніби до чужих рукавиць він узагалі не мав стосунку.

— Не дам, — сказала Поліна.

Ліда глянула на неї.

— Чого?

— Бо ти мої загубиш.

— Я не гублю.

— А минулого тижня?

— То не я.

— А хто?

Ліда подумала.

— Може, Рябко.

Поліна штовхнула собаку носком валянка.

— Чуєш? На тебе все спишуть.

Рябко позіхнув. Батько сидів біля вікна й зашнуровував черевик. Він збирався раніше за всіх. На станції останнім часом щось постійно ламалося: то зв'язок пропадав, то стрілка мерзла, то привозили деталь, яка ні до чого не підходила. Ганна поставила перед ним кухоль.

— Ввечері будеш?

— Повинен.

— Це я вже чула.

— Тоді навіщо питаєш?

— Може, колись пощастить.

Він усміхнувся й випив чай. Поліна глянула на годинник. Якщо зараз не вийти, знову запізниться. Марія Семенівна не любила, коли учні заходили після початку уроку: минулого разу Поліна стояла біля дверей, поки не пояснила причину.

— Тату.

— Га?

— У школі дзвоник не працює.

— Я знаю.

— Звідки?

— Марія Семенівна вчора сказала.

— А мені теж сказала передати.

— То передала.

Він встав, узяв полотняну сумку з інструментом.

— Увечері подивлюся.

— А Климчуку радіо?

— Климчуку нехай Москва лагодить.

Поліна засміялася. Батько одягнув ватянку.

— Рябка не випускайте. Учора знову курей ганяв.

Рябко відкрив одне око.

— Чув? — сказала Поліна.

Петро нахилився, почухав собаку між вухами.

— Особливо ти.

Потім пішов. Коли двері зачинилися, Ганна відразу сказала:

— Поліно, після школи по сухе.

— Мамо...

— Піч сама себе не нагодує.

— Сьогодні кіно.

— До кіна й принесеш.

— Я не встигну.

— Значить, завтра хтось розповість, чим закінчилося.

Поліна відсунула миску.

— Ніна все перекрутить.

— Тоді швидше ходитимеш.

У класі було холодніше, ніж надворі. Стару грубку розпалили ще вранці, але дрова виявилися сирі. На першому уроці дим ішов у комин, на другому — в клас. Марія Семенівна відчинила кватирку й сказала, що тепер вони принаймні не задихнуться. Ніна сиділа поруч і малювала на полі зошита літак.

— Це що?

— Винищувач.

— У нього три крила.

— Так треба.

— Навіщо?

— Щоб швидше літав.

Поліна хотіла відповісти, але Марія Семенівна поклала крейду.

— Кравець.

Ніна миттю прикрила малюнок долонею й підвелася.

— Пробачте, Маріє Семенівно.

— На уроці малювати не треба. Сідай.

— Так, Маріє Семенівно.

Ніна сіла й поклала руки поверх зошита. До кінця уроку літак більше не з’являвся. Після уроків вони вийшли разом. Ніна вже знала, що кіно точно буде.

— Дядько Федір бачив машину.

— Яку?

— З апаратом.

— Може, не з апаратом.

— А з чим?

— З картоплею.

Ніна образилася.

— Ти просто не підеш і заздриш.

— Піду.

— Тебе по хмиз пошлють.

— Уже послали.

— Ну от.

Біля криниці вони розійшлися. Поліна прийшла додому, поїла, переодягнула стару спідницю й витягла з-під лави мішок. Рябко відразу підхопився.

— Ні.

Собака заметляв хвостом.

— Тато сказав тебе не випускати.

Рябко підійшов до дверей.

— І не проси.

Він сів. Поліна зав'язала хустку й узяла мотузку для хмизу. Рябко тихо заскавулів. Ганна вийшла з комори.

— Візьми вже його.

— Тато не дозволив.

— З тобою хоч курей не ганятиме.

Поліні двічі повторювати не треба було.

— Ходімо.

Рябко вискочив у двір першим.

Ближче до села сухого майже не лишилося. За осінь усе, що можна було дістати руками, давно обдерли. Доводилося йти далі, туди, де сосни стояли густіше, а між ними залишалися старі окопи. Рябко біг попереду, повертався, нюхав мішок, знову зникав між деревами.

— Не лізь далеко!

Собака на це не зважав. Поліна назбирала першу в'язку швидко. Другу довелося шукати довше. Вона вже почала рахувати, чи встигне до клубу, коли десь праворуч тріснула гілка. Рябко підняв голову.

— Сиди.

Він стояв секунду. Потім рвонув.

— Рябку!

Між соснами мигнув рудий хвіст.

— Рябко, назад!

Ніякої реакції. Поліна кинула мішок і побігла слідом. Спочатку бачила його. Потім тільки чула. Собака гавкнув десь попереду, коротко, азартно.

— От зараз я тобі...

Поліна перелізла через повалений стовбур. Рябка не було.

— Рябку!

Гавкіт долинув нижче, за старою просікою. Поліна зупинилася. Сюди вона сама не збиралася. Мама дозволяла ходити до просіки. Далі починалися старі бліндажі, ями й місця, де після дощу земля інколи провалювалася сама собою.

— Рябко!

Собака гавкнув знову. Поліна вилаялася словом, за яке мама дала б по губах, і пішла. Знайшла його біля земляного горба. Рябко стояв, опустивши морду до землі, й наполегливо нюхав щось під сухим листям.

— Ти здурів?

Він копнув лапою.

— Годі.

Поліна схопила його за нашийник. Рябко вирвався й знову сунув носа під кущ. Там щось чорніло. Поліна відгорнула листя носком. Дріт. Тонкий, у темній оболонці. Вона відразу прибрала ногу. Про дроти в лісі їм говорили багато разів. Як і про банки, снаряди, міни, гранати, незнайомі залізяки. Не чіпати. Поліна присіла трохи далі. Дріт не лежав навмання. Він ішов уздовж землі, потім зникав під хвоєю, а далі піднімався на сосну. Поліна глянула вгору. Між гілками щось було натягнуте. Не міна. Мабуть.