Розділ 22. На вигляд він Чудовисько

Театральне фойє вирувало і коливалося у передчутті захоплюючого вечора. Десятки ошатно одягнених дам і кавалерів заповнили простір, створюючи атмосферу свята. Амалія почувалася немов рибка, яка все життя прожила в невеликому ставку, а тоді її раптом викинуло в океан. Багато барв, багато звуків, багато емоцій. Незнайомі відчуття — моторошні та манливі.

— Іди, брате, ми скоро, — Арабель відправила Маркеля в глядацьку залу, а сама повела Амалію в дамську кімнату — причепуритися.

Амалія сьогодні знову не впізнавала свого відображення у дзеркалі. Принцеса попрацювала над її образом. Якщо не знати, що там, під цією розкішною театральною сукнею, все та ж сором'язлива вихованка провінційного пансіону, то Амалію цілком можна було прийняти за світську даму, звичну до ось такого дозвілля.

Вони повернулися у фойє, проте Арабель не поспішала в зал для глядачів займати місця. Вона підхопила Амалію під руку і почала водити від однієї групки панночок, що щебетали в очікуванні початку вистави, до іншої — знайомила з представницями столичного бомонду. І вже за кілька хвилин у Амалії склалося враження, що й справді все місто зібралося сьогодні на прем'єру.

— Зверни увагу на високу брюнетку в блідо-зеленому, — прошепотіла принцеса, перш ніж попрямувати до чергового осередку шурхоту спідниць і віял. — Це Жаклін де-Луазір. Представниця одного з найбільш знатних родів королівства. Єдина дочка подружжя де-Луазір. Вони витратили цілий статок на те, щоб дати їй гідну освіту. Багато хто вважає її фавориткою оглядин.

Амалія перевела погляд у вказаному напрямку і одразу зрозуміла, кого Арабель має на увазі. Жаклін виділялася серед приятельок, які оточували її. І не лише зростом. Її не можна було назвати красунею, але риси обличчя притягували погляд. Незвичайні, трохи подовжені, зі східною ноткою. Від неї віяло аристократизмом. Манера триматися, постава — все було бездоганним.

— О, а ось і пані Жільберт зі своїми доньками, — кивнула принцеса в бік трійці, що наближалася до Жаклін. — Молодшеньку пухкеньку Шарлоту ніхто всерйоз не розглядає. На таку примхливу пустунку Себастін навіть не гляне. Натомість старша — Сюзон, вважається сильною суперницею Жаклін на оглядинах. Врівноважена, спокійна, освічена. Але я її недолюблю. Боюся, вона пішла в свою матінку. Така ж зарозуміла, хоч і вміє здаватися вихованою та витонченою.

Те, що Жаклін та Сюзон — суперниці, було помітно неозброєним оком. Вони зміряли одна одну неприязними поглядами. Але обом вистачило витримки обмінятися люб'язними привітаннями.

— Дивись, жодних шпильок чи уїдливих коментарів, — хихикнула Арабель. — Чи надовго їх вистачить? Мені здається, за тиждень-другий ми з тобою станемо свідками того, як вони зчепляться і почнуть з'ясовувати стосунки за допомогою гострих нігтиків та зубів.

Амалія не знала сміятися їй подібно до принцеси чи жахатися. Невже ці дві такі витончені та виховані аристократки справді можуть побитися? Чи Арабель говорила в переносному значенні? Втім, зараз Амалію значно більше хвилювало інше питання. Як їй розпочати розмову з пані Жільберт? Як пояснити чому хоче призначити приватну зустріч? Як переконати, щоб Жільберт погодилась?

Принцеса попрямувала до жінок і представила Амалію як гостю королівської сім'ї. Панночки ввічливо кивали у відповідь і називали свої імена. Пані Жільберт теж розпливлася в усмішці. Сьогодні вона поводилася набагато привітніше, ніж при першій зустрічі в ательє. Зробила комплімент чудовій сукні Амалії. Вдалий момент попросити її про рандеву. Тільки ніяк не вдавалося добрати потрібних слів.

— Матінко, ходімо швидше у фойє — там роздають театральні біноклі, — Шарлотта потягнула пані Жільберт за руку. — Бо інакше нам не дістанеться жодного, як минулого разу.

Вона примхливо надула губи, і Жільберт неохоче рушила за дочкою. Принцеса ж повела Амалію у протилежному напрямку — знайомити з наступною групою жінок і чоловіків. Амалії довелося змиритися з тим, що розмова з пані Жільберт відкладається до антракту.

Театральний дзвоник сповістив, що з хвилини на хвилину почнеться вистава, і глядачі, що ходили по фойє, потягнулися до входу в зал. Арабель теж вирішила, що настав час зайняти місця. Вузькими мармуровими сходами вона вивела Амалію до королівської ложі, де на них уже чекав Маркель.

Другий ряд ложі займали високопоставлені вельможі та фрейліни, а перший ряд був порожній. Амалія здогадалася, що це найкращі місця в усьому глядацькому залі. Ось в одне з цих розкішних м'яких крісел і посадила її Арабель. Сама прилаштувалася ліворуч. Переконавшись, що панночки зручно розташувалися, Маркель теж зайняв вільне крісло. Поруч із Амалією — праворуч. Вона відчула вже звичне хвилювання від того, що Його Високість знаходиться так близько. І хвилювання лише посилилося, коли світло в залі почало гаснути.

Амалія відчувала, що Маркель дивиться не на сцену, де ось-ось піднімуть завісу, а на неї. І від цього погляду всередині почало щось стискатися та стягуватися. Якесь незнайоме відчуття причаїлося, лоскотало і палило, і на мить здалося — їй подобається, що він дивиться на неї. Але вже наступної миті Амалія страшенно злякалася — злякалася цієї своєї крамольної думки. Замружилася, щоб прогнати її якнайшвидше.

— Ви раніше бували у театрі? — Його Високість нахилився до самого вуха. Вона відчула шкірою його тепле дихання.

— Ні, — боячись ворухнутися, відповіла Амалія. — Але до нас у пансіон кілька разів приїжджали театральні трупи, щоб дати виставу.

— Тоді ви повинні знати, що на сцену потрібно дивитися розплющеними очима.

Іронія у його голосі — ніби розмовляє з дитиною — змусила обуритися. Вона глянула на Його Високість. Краще б не робила цього. Пронизливі глузливі сірі очі виявилися так близько, що Амалію миттю обдало жаром. Врятувало те, що саме цієї секунди завіса почала підніматися.

— Починається, — прошепотіла Арабель.

І Амалія скористалася нагодою посунутися на лівий край крісла — якнайдалі від принца, якомога ближче до принцеси.