НЕВЕЗІННЯ

Все почалось з того, що зранку я встала не з тієї ноги. Настрій був кепський. Чи все через пересмажену яєчню на сніданок? 

Я запізнилась на навчання, бо довго не могла знайти ключі, до того ж заклинило вхідні двері. Довелось лізти через огорожу. Через що розбудила всіх сусідів, що ледь не прийняли мене за крадія. Обійшлося. Але злазячи я зламала поштову скриньку і порвала куртку. Все?! Майже.

На уроці мене не викликали, коли я тягнула руку, але, коли не знала відповіді, то опинилася біля дошки. В буфеті на мені закінчився компот. Коли вже поверталась додому і в мене розірвався пакет, та речі розлетілися по підлозі, я зрозуміла, що на мене напало невезіння. 

    Так, так, справжнісіньке та звичайнісіньке Невезіння. 

Це воно мені заважало цілий день. Через нього я спотикалася, губила, запізнювалась. 

Я, швиденько зібравши речі, пішла додому. Не можна з таким кавалером чи компаньйоном кудись іти. Це може погано скінчитися і не тільки для мене. Бо це Невезіння, як вірус грипу, швидко розповсюджується. 

Прийшовши додому, вирішила з ним боротись. Але як, коли його не бачиш? Тоді я взяла олівець, дістала альбом і намалювала своє невезіння. Воно було схоже на маленького, похмурого чоловічка зі скуйовдженим волоссям, одягненого в лохміття. Ось хто залазив до сумки і з неї вивалювались речі, ось хто чинив мені перешкоди весь день.

Тільки я домалювала босі ніжки, як чоловічок чхнув, підплигнув на аркуші та втік від мене, не встигла я й очима кліпнути. Ось тут я ненажарт злякалась. Це ж нещастя стільки шкоди мені може накоїти. Он ледь вазу через нього не розбила. 

Почала його уважніше шукати. І шукала я своє невезіння доволі довго. (Мабуть, теж нещастило). Поки не зрозуміла, що в усьому винен мій поганий настрій, через нього все і почалось. А мій настрій залежить від мене чи я від настрою? 

«Сподіваюсь, що мій настрій залежить від мене» – прошепотіла я.

    І почула тихенький смішечок. 

Подивившись у своїй кишені, дістала звідти втікача. Я тримала його за шиворіт маленької курточки, а він намагався втекти, безпорадно махаючи своїми маленькими ручками та ніжками. Це ж треба такий малий, а стільки клопоту!

Ну, я йому зараз!.. По-перше, я його перемалюю, буде чистенький і красивенький. По-друге, перейменую. Тепер він у мене буде Везунчиком. Тільки я так вирішила, як чоловічок поглянув мені у вічі, хитро всміхнувся, крутнувся і боляче вкусив мене за палець. Не хотів так просто здаватись. Я теж. Довелось докласти зусиль, аби стерти це опудало і намалювати уміхненого, гарно одягненого чоловічка. Але я привела його до ладу і свій настрій теж. 

А тут і матуся з роботи прийшла. Вона мене не сварила ні за яєчню, ні за двійку, ні за зламану поштову скриньку, бо сусіди розповіли як я лізла через паркан до знань. Ми разом посміялися над моїм невезінням.

Тепер, щоб зі мною не трапилось, я знаю, що робити. Всміхатися.

І хоч як би це не було складно, треба тримати Везіння за хвоста. (Так, у нього є доволі довгий хвіст, бо я його домалювала).

І тоді гарний настрій та везіння, а разом з ними і щастя забезпечені.

Все вийде, було б бажання.

    А якщо забудете, то дехто вам про це нагадає, не сумнівайтесь. Перевірено на собі!