Глава 13. Залишаємось?

Одного вересневого дня, Ярема повернувся з театру раніше звичного. Аврора тільки що прийшла зі школи і пила на ганку чай. Береза сиділа поряд і тримала на руках Андрійка, який з задоволенням перебирав кінчики її кіс.

- Чудово, що усі в зборі, – гукнув юнак, влаштовуючись поряд, – нам з вам потрібно обговорити важливе питання.

- Я принесу вам, тобто тобі, чаю, – схопилась Береза.

- Пізніше, Березонько. Лишайся з нами, – сказав Ярема, притримавши дівчину за руку, – тебе наша розмова теж стосується.

- Трапилось щось серйозне? – занепокоїлась Аврора.

- Нічого страшного, просто завтра минає місяць нашої гостини в Невідомську. Мені в театр принесли листа від мера. Зранку він чекає нас у себе, щоб обговорити умови нашого подальшого проживання в місті. Якщо, звичайно, ми вирішимо лишитись.

- Але ж ми так і вирішимо? – запитала Аврора, заглядаючи в очі братові.

- Саме тому я й повернувся раніше. Щоб запитати тебе сестричко, чи бажаєш ти лишитися в Невідомську? Подумай дуже серйозно. Я розумію, що тут ти знайшла свою стару подругу і багато інших друзів у школі. Я розумію, що поки що наше життя тут було просто ідеальним. Якимось навіть занадто ідеальним, як на мене. Але можливо в тебе є якісь сумніви?

- Я думаю, що нам варто спочатку почути, що скаже нам Руслан Іванович. Я про ті загадкові умови, – відповіла Аврора, трошки поміркувавши, – але якщо нас все влаштує, я б дуже хотіла б залишитися.

- А ти Андрійку? – Ярема повернувся до меншого брата.

Хлопчик намалював на дощечці цикорій, квітку оману і листок глоду, що означало «Я хочу жити в місті».

- Добре, братику, – мовив Ярема, торкнувшись Андрійкової щічки, – чесно кажучи, я і сам бажаю лишитись тут. Та все ж щось мене непокоїть. Якесь передчуття. Можливо це всього лиш моя постійна тяга до мандрів. А ти Березо – продовжив юнак, вловивши між пальців зелене пасмо кіс – ти хочеш, щоб ми лишились?

- Я – дівчина широко розкрила і без того великі очі – бажаю цього більш за все на світі – і вона ніжно притиснула до себе Андрійка.

Вранці наступного дня Ярема, Аврора і Андрійко, швидко поснідали і вирушили на Центральну площу до мерії. Біля дверей їх зустрів невисокий білявий чоловік в фіолетовому камзолі. Уклонившись, він провів їх широкими коридорами і мармуровими сходами, до важких дубових дверей приймальні мера.

- Здрастуйте, здрастуйте, мої любі – радо вітав Руслан Іванович, компанію, що зайшла в двері – прошу, сідайте.

Діти розсілись по м’яких, оббитих зеленим оксамитом, кріслах.

- Що ж, сподобалось вам у нашому місті? Бажаєте пожити в нас іще?

- Так, шановний Руслан Іванович, нам дуже у вас сподобалось і ми хотіли б лишитись, – мовив Ярема, кивнувши головою, – так перш ніж прийняти остаточне рішення, хотіли б почути, що чекає місто від нас навзаєм. Поки що ми у вас гостювали і приймали ви нас чудово. Але житель міста вже не гість, житель має обов’язки.

- Ви праві, юначе. Наше життя влаштоване дуже просто, – кожен, відповідно до знань і умінь, вносить свій вклад і отримує взамін необхідні блага. Думаю, ви помітили, що ми не користуємось грішми. За свою роботу кожен отримує житло, їжу, необхідний одяг та інші побутові речі. Навчання і лікування безкоштовне. Розваги на дозвіллі, доступні по розподілу, в залежності від значимості тієї чи іншої людини для міста.

- Але що ж ми можемо запропонувати вам? – сполошилась Аврора – ми ж всього лише діти.

- Ви праві, люба дівчинко. Я вів зараз мову за дорослих, повнолітніх жителів міста. До дітей вимоги невеликі. Я чув, Авроро, що вам дуже сподобалось в нашій школі і ви виявились здібнішою за всіх учнів свого класу.

Руслан Іванович казав правду. Перший день у школі і всі наступні за ним приносили Аврорі лише позитивні враження. Дівчинка опинилась в згуртованому і дружньому класі, де окрім Лізи навчалось ще сім дівчаток і п’ять хлопчиків. Уроків було небагато – три або чотири на день. Кожен предмет викладали два вчителі. Один давав загальний матеріал для всього класу. Інший пояснював деякі складні моменти персонально, якщо учень чогось не зрозумів. На довгих півгодинних перервах, дітей пригощали домашніми солодощами, морсом з журавлини і випускали на двір погуляти в рухливі ігри. Три рази на тиждень, по вівторках, середах і четвергах, після уроків, учнів відвозили на схил Годувальниці. Там вони дружно, по мірі сил, допомагали збирати врожай в теплицях, на городах і в садах.

- Дуже сподобалось, пане мер – згодилась Аврора – але справа не в моїх здібностях. У вас дуже просто навчатись. Предметів на дві третини менше, ніж у моїй попередній школі. Лише алгебра, геометрія, основи фізики, українська мова, література, природознавство і основи сільського господарства. І домашнього завдання зовсім мало дають.

- О, яке миле и скромне дитя, – посміхнувся Руслан Іванович, - у нас заохочують здібних дітей, тому поки що ваше завдання – добре навчатись і виконувати ту нескладну роботу, до якої залучені всі наші діти. А ми, в свою чергу, забезпечимо вас усім необхідним для якісного і веселого життя.