Розділ 4

Ближче до вечора в приміщення знову зайшов Бренн. Разом із ним були ті самі люди в плащах Школи Туману. Тепер уже ні в кого не залишалося сумнівів, навіщо їх зібрали окремо. Раби мовчки підвелися. Хтось нервував, хтось навпаки виглядав полегшеним. Для багатьох із них будь-яка визначеність була кращою за невідомість. Бренн окинув присутніх поглядом і заговорив:

— Вам пощастило більше, ніж більшості. Вас викупила Школа Туману. Відтепер ви належите їй. Якщо будете старанно вчитися, виконувати накази наставників і не шукати собі зайвих проблем, можливо зможете стати магами.

Він зробив коротку паузу.

— А маг у цьому світі живе значно краще, ніж простий раб.

Дехто з присутніх помітно пожвавішав після цих слів. Арк лише слухав. Бренн говорив правильні речі і навіть можливо щиро в них вірив. От тільки слово «належите» перекреслювало все інше.

Далі відбулася процедура передачі. Коротка і буденна. Один із магів дістав невелику металеву пластину, на якій були вигравірувані якісь символи. Бренн приклав до неї долоню, потім те саме зробив представник школи. Символи коротко засвітилися.

На цьому все. Жодних урочистостей, жодних складних церемоній. Наче передавали не людей, а партію товару. Втім, саме це вони і робили. Після завершення ритуалу один із магів сухо кивнув.

— Виводьте.

Рабів почали шикувати до виходу. Арк рушив разом з усіма. Повз Бренна він проходив майже останнім. Торговець стояв осторонь, задоволений угодою. Судячи з виразу обличчя, день для нього видався вдалим. Арк сповільнив крок буквально на мить. Підняв очі, подивився прямо на нього. Бренн витримав погляд упевнено. Він уже не був його господарем, усе скінчилося і їх дороги розходяться. Принаймні так йому здавалося.

Тоді Арк спокійно сказав:

— Найнебезпечніші борги ті, які вже вважають закритими.

Лише одна фраза. Без погроз, без злості, без підвищеного голосу. І саме тому вона прозвучала настільки неприємно. Бренн кілька секунд мовчав. Посмішка на його обличчі не зникла, але стала менш впевненою. Арк уже йшов далі, коли почув за спиною коротке хмикання. Торговець намагався зробити вигляд, що слова раба його не зачепили. Можливо, навіть переконав у цьому самого себе. Але насіння сумніву вже було посіяне і Арк це знав. Бо люди рідко бояться сили. Набагато більше вони бояться наслідків власних рішень. Особливо якщо розуміють, що колись можуть із ними зустрітися знову.

На подвір'ї їх уже чекали вози Школи Туману. Не такі, як у Бренна. Менші, охайніші, без зайвого вантажу. Видно було, що перевозять вони не товари, а людей. Над бортами майоріли знайомі герби. Рабів почали розсаджувати по місцях. Арк востаннє озирнувся на двір. На людей Бренна, на місце, де його життя вкотре різко змінило напрямок. Тепер дорога вела далі. До Школи Туману, до магії, до відповідей. І, якщо бути чесним, до ще більшої кількості запитань. Арк сів на своє місце у возі та подивився вперед. Колеса скрипнули, ворота повільно відчинилися і караван рушив у дорогу.

***

Дорога зайняла кілька днів. Поспіху не було. На відміну від каравану Бренна, тут ніхто не намагався виграти час або проскочити небезпечну ділянку якомога швидше. Люди їхали рівним темпом, ніби заздалегідь знали, що жодна загроза не застане їх зненацька.

Арк спостерігав. Власне, це вже стало звичкою. Час від часу один із магів виходив трохи вперед або навпаки відставав від каравану. Після цього навколо нього на коротку мить починало тремтіти повітря. Зовні це виглядало майже непомітно, але Арк уже навчився звертати увагу на такі дрібниці. Ніхто нічого не пояснював, проте висновок напрошувався сам собою. Розвідка, тільки не звичайна, магічна. Після подібних перевірок маги або спокійно продовжували шлях, або коротко перекидалися кількома словами між собою. Значить, якусь інформацію вони все ж отримували.

Ще цікавішими були предмети. Під час дороги Арк дедалі частіше помічав речі, які явно не були звичайними. У одного з охоронців на поясі висів металевий диск із вкрапленням кристала. У іншого — браслет зі складним візерунком. У декого були персні, підвіски або навіть пряжки ременів, які час від часу ледь помітно світилися. Магічні предмети. У цьому Арк був майже впевнений. Причому не рідкісні реліквії, а щось значно буденніше. Спочатку це його здивувало, а потім він згадав очевидне. Це ж школа магії. Якщо хтось у цьому світі і здатен створювати подібні речі, то саме вони.

На привалах магія використовувалася ще частіше. Вогнища спалахували без кресала. Одяг очищався буквально за кілька рухів рукою. Одного разу Арк навіть помітив, як маг провів долонею над бочкою з водою, після чого каламутна вода стала прозорою настільки, ніби її щойно набрали з гірського джерела. І що більше він бачив, то сильніше його дратувала одна річ. Ніхто не пояснював, як це працює. Люди навколо сприймали магію так само природно, як мешканці його світу сприймають електрику. Натиснув — працює. Не працює — покликав того, хто розбирається. Для більшості цього було достатньо, для Арка — ні. Йому постійно хотілося зрозуміти механізм. Що саме відбувається? Звідки береться сила? Чому один предмет світиться, а інший ні? Яка між ними різниця? Відповідей поки не було. Лише нові питання.

Інші раби поступово почали спілкуватися між собою. Дорога завжди зближує людей, навіть якщо вони цього не хочуть. Хтось розповідав про своє минуле, хтось будував припущення про школу, хтось просто намагався втамувати страх балачками. Арк майже не втручався. Слухав, запам'ятовував, а говорив лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього. Кілька коротких відповідей, кілька фраз, не більше. Його це влаштовувало. Люди часто розкривають більше, коли думають, що співрозмовник мовчазний і не надто цікавиться розмовою.