Глава 1 Юлія

Стою на березі Дніпра, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Легкий вітерець своїм дотиком перебирає моє біляве волосся. Після важкого та напруженого робочого тижня в редакції газети «Оракул» – це найкращий відпочинок. Хвилі повільно набігають на пісок, вимиваючи різноманітні мушлі. А навкруги водна гладь. 

Озираюся на нашу іменинницю, дивлячись, як інструктор востаннє пояснює моїй подрузі, як користуватися кайтом. Надає інструкції з техніки безпеки та кріпить на неї спорядження. Женька стоїть трохи бліда через цей подарунок. В школі вона була відмінницею, тож в житті б не спробувала кайтсерфінг. Тому було вирішено зробити їй на день народження такий подарунок. Спочатку звичайно хотіли подарувати стрибок з парашута, але Женька дуже сильно боїться висоти. І щоб в неї під час стрибка не зупинилося серце, підібрали цей вид спорту.

Її кайт спускають з невисокого пагорба. Він повільно підіймається в повітрі, тягнучи за собою Женьку та дошку, на якій вона стоїть. Її крик чути, мабуть, по всьому Києву. Ірка спокійно фільмує все це на новенький смартфон, який зовсім недавно їй подарував наречений, який повернувся з заробітків.

А дошка Женьки б’ється об воду, й неспішно підстрибуючи хвилями, ковзає річкою. Хвилі полощуть її ноги, а вона, червона від напруження, прагне впоратися з повітряним змієм, який так і хоче вирватися в небо.

— Вона не зможе, — говорить Танька в картатій сорочці та джинсах, склавши руки на грудях. – Занадто ляклива. Ляпченко, тримай рівновагу!

— Дайте їй шанс, — перекрикує вітер Ірка, махнувши на нас рукою. – Вона впорається. Це ж Женька. Вона олімпіади з математики в обласних конкурсах вигравала, а тут якийсь кайт. Не смішіть!

А дошка підстрибує хвилями й відносить нашу іменинницю все далі й далі від берега. Женька повільно згинає ноги в колінах й відхиляється назад. Ми від подиву аж роти відкриваємо. Оскільки за секунду вона відпускає одну руку й торкається нею води. Її пальці легко стикаються з поверхнею річки. Неочікувано. Гарно. І доволі професійно, як для першого разу. Певно вона зібралася, взяла волю в кулак й спробувала керувати кайтом. 

— Вау! – кричить Ірка. – Ти найкраща, Ляпченко!

А Женька майже лягає спиною на воду. Це так неймовірно. Бризки води вилітають з-під дошки. А ми зачаровано дивимося, як Женька підстрибує разом з дошкою й на кілька секунд зависає в повітрі.

— Святі помідори, — викрикує Танька, накручуючи на пальця густі русяві пасма. – Та вона справжній серфінгіст.

Перекладаючи пляшку з водою з однієї долоні в іншу, мій погляд мимохідь вловлює рух зліва від нашого майстра кайтсерфінгу. На неї з шаленою швидкістю несеться водний мотоцикл. Я лише встигаю торкнутися ліктя Таньки, щоб вказати на небезпеку, як Женька скрикує й відпускає кайт. Ми не встигаємо навіть рота відкрити, як дошка разом з нею зникає під водою.

А мотоцикл проноситься повз, ніби нічого й не сталося. За секунду дошка з'являється на поверхні, а її пілота немає.

Ми заклякаємо. Секунда… Дві… Женьки немає. Страх повільно пробирається спиною. Руки тремтять. Ми знервовано переглядаємося.

— Жень… Женька, ти де? — ледь чутно вигукує Ірка. – Мудило! Ембріон бісів! Ти її втопив…

А водний байк робить велетенське коло на воді й повертає назад. Ми кидаємося до води, стягуючи на ходу одяг. А над водою нарешті виникає голова Женьки з рудим волоссям під шоломом. Вона відсапується, роздратовано озираючись навкруги. Хапає дошку й вчепляться в неї обома руками. А незнайомець на водному байку під’їжджає й протягує їй руку. Який нахаба! Ви коли-небудь бачили таке? Сам же ледве не втопив її, а тепер уявив себе лицарем в золотих обладунках.

— Ідіот! – ричу на нього. – Такий подарунок зіпсував. Ще один придурок, який вважає, що навіть вода належить йому. Мало їх на дорогах. Так тепер ще й на воді від них не сховатися.

Бачимо, як Женька щось говорить йому, а він лише посміхається. На пів обличчі сонцезахисні  окуляри. Певно через них і не помітив Ляпченко.

А незнайомець хапає подругу за руку й витягує на свій байк. Ми спокійно видихаємо, коли він підвозить її до берега.

Женька сповзає з байка й прибирає з обличчя мокре волосся. В гідрокостюмі вона здається занадто тонкою.

— Ви ким себе уявили? – накидається на нього Ірка, стиснувши від роздратування новенький смартфон так, що ще секунда і він розсиплеться в її долонях на порох. – Ви ледве не втопили її…

— Та невже? – усміхається незнайомець, міцно стискаючи руками кермо. В нього широкі плечі. Обличчя прикрашає легка щетина. Русяве волосся розкуйовдив вітерець. – Якщо не вміє приборкувати хвилю в компанії з повітряним змієм, то не варто було й лізти у воду.

— Вас забули запитати, — не втримуюся. – У неї все виходило. Це через вас вона впала…

— То ви вважаєте, що я б на неї наїхав? – жестикулює знервовано незнайомець. – На відміну від декого я керувати байком добре вмію.

— Та невже? – відкорковую пляшку з водою. В горлі від хвилювання пересохло. – Може й права маєте?

— Права? – незнайомець повертає до мене обличчя. – Ви з якого століття сюди прибули? Які права на водні мотоцикли?

— А варто було б давати права, — вклинюється Ірка, поки я п’ю воду. – Тоді може б менше було таких ідіотів на воді. Й життя багатьох людей було б врятовано.

— І це мені така подяка за порятунок? – фиркає він роздратовано.

— А за що тобі дякувати? – не втримуюся. – За те, що ледве не втопив нашу подругу в її день народження? Ми придбали їй подарунок, а такі, як ти, все зіпсували…

— То може краще її в салон краси повели? – буркає він. – Безпечніше й корисніше!

Не встигаю стримати власні емоції, як моя рука сама собою вихлюпує йому воду з пляшки прямо в нахабну фізіономію. На секунду мені здалося, що я в уповільненому зніманні якоїсь комедії. Вода потрапляє в обличчя та на сіру футболку незнайомця. Невелика пляма за секунду збільшується в розмірі.

Він повільно стягує з обличчя сонцезахисні окуляри й оглядає свій спортивний одяг від відомого бренду Джорджіо Армані.