Про великих павуків, жорсткість світобудови і силу кохання

— Ну, давайте ми підемо завтра. А краще післязавтра. А краще…

— Наступного місяця, — похмуро промовив некромант, і Олена навіть кивнула.

Можливо, місяця якраз вистачить, щоби вилікуватися від страху павуків. Хоча, звісно, ​​навряд.

— Або давайте хоч нап'юся. Або вип'ю того заспокійливого, через яке я була смілива-смілива, — внесла наступну пропозицію Олена. Раціональну, як їй здавалося.

Майстер Григор, якого відправили з підопічною до величезного павука, щоб вона дорогою не втекла, глянув на дівчину, як на божевільну.

Ельф, який ув'язався сам, нібито в якості вибаченням за свої необдумані слова, мрійливо посміхнувся. Мабуть уявив, що Лені б вистачило сміливості на якісь вульгарності.

Зелена білка, що страшнувато світиться в напівтемряві, важко зітхнула і вирішила підвищити Олені освіту. Тим паче, час був. Вся компанія поки що йшла коридором, а величезний павук зі своїми дизайнерськими сукнями жив у саду.

— Розумієш, дівчино, вона б і рада була не лякати тебе і не ткати ці сукні, але не може, — урочисто сказала Мотрона.

— Бо дурепа, — додав некромант.

Білка, що саме сиділа в нього на плечі, обдарувала чоловіка несхвальним поглядом.

— Бо була горда й гарна. Перша красуня на все своє царство.

— О, так, — погодився некромант. — Щоправда, царство там було завбільшки з невелике село, але коли такі дрібниці хвилювали різних зарозумілих ідіоток? А потім ця дурепа поїхала на бал, з мріями підкорити чергового Івана Царевича, царство котрого тягнуло на невелику імперію. А там на неї чекав сюрприз. Таких красунь, як вона, штук двісті приїхало. А ще штук п'ятдесят набагато красивіших.

— І що? — зацікавилася Олена, навіть від думок про велике і страшне чудовисько відволіклася.

— А серед цих красунь кілька дочок богів виявилося, — сумно промовила білка.

Олена здивовано на неї подивилася.

— Ти все кажи, захисниця жіночої праці від безоплатності, — пробурчав некромант. — А то дівчина подумає, що це саме ці доньки захотіли позбутися конкурентки, хоча не їй було конкурувати з тією ж Ліляною.

— То що там сталося? — нетерпляче запитала Лена.

Білка пирхнула некроманту у вухо і, демонструючи, як ним незадоволена, перестрибнула на плече ельфа.

А майстер Григор знову зітхнув і пояснив:

— Та ця ідіотка подумала, що коли дівчата не потраплять на бал, то царевич буде її. І це після того, як нещасний Іван, з першого дня появи красунь, хвостом ходив за Ліляною і навіть почав складати дивні вірші. Інші дівчата все зрозуміли правильно, махнули на царевича руками і просто розважалися, поїдаючи солодощі та фліртуючи з суворими місцевими аристократами. Там і окрім Івана були цілком достойні принцес чоловіки. А цій віжка під хвіст потрапила. І вона додумалась до того, щоб вкрасти у суперниць сукні та урочисто їх спалити у бальній залі. В ім'я демонстрації кохання, так би мовити. Ну і влаштувала пожежу, в якій тільки дивом ніхто не загинув. Та й то, якби не Ліляна зі своєю завірюхою, і не дві чарівниці-водниці, дива б не сталося. І так ту служницю, яку замкнуло вогнем у малій залі, ледве відкачали. Ну, Ліляна і розлютилася ... та там хто завгодно б розлютився. Уявляєш, сестра ледь відкачаної служниці виє і дякує всім поспіль. Смердить гаром. У вартових, які витягували малолітніх помічниць палацової швачки з іншого малого залу, де ці діти якраз підшивали надмірно довгу фіранку, опалені бороди і волосся, ну, і опіки ще, вони там лавкою палаючі двері виносили. А ця ненормальна біжить до царевича і кричить, що все заради нього і в ім'я кохання. І що тільки вона варта бути найкрасивішою на балу.

— І що? — знову запитала Олена.

— Ну, Лялька ж напівбогиня. Причому з тих, хто може й у богиню вирости. І маг дуже сильний, причому в її силі є темна складова. Куди зимі без темної складової? Стихія ж. Ну, ось вона і сказала, що якщо Мільці якісь сукні дорожчі за чужі життя, то нехай ці сукні й виплітає. Причому найкрасивіші, щоб інші спалювати не знадобилося. І плести їй тепер ці сукні аж до кінця віків, — розповіла білка.

— Е-е-е-е… — тільки й змогла сказати Олена.

— Дурості не повторюй за цією ідіоткою, — велів некромант. — Ліляна тобі не якась чорна відьма і навіть не некромантка, щоб прокляття, що не знімаються, накладати. Та й у некроманток воно вийде, тільки якщо дуже розлютиться. А тут просто дівчина, яка носить у собі зиму.

— Отже, вона може перестати бути павуком? — уточнила Олена. Дуже хотілося, щоби перестала прямо зараз.

— Так. Коли зрозуміє, в чому була не права і розкається. Але ж вона дурна, тож так і ткатиме сукні в саду академії, спливаючи заздрістю до тих, кому вони дістануться, — припечатав некромант.

І Олена засумувала. Причому, дурну паучуху їй зовсім не було шкода. Ось якою треба бути ідіоткою, щоби щось палити посеред бального залу? А там і підлога, мабуть, дерев'яна була. І різні прикраси на стінах і під ними. І, судячи з імені царевича, весь палац міг бути побудований з дерева. Загалом, хвора на всю голову красуня. І зустрічатися з нею зовсім не хотілося. Навіть якби вона з'явилася у людському вигляді.

А ще Олена підозрювала, що характер у павучихи, попри слова зеленої білки, мерзенний. Ну, не може вона бути доброю, з такою історією. А там ще й Ліляна, напевно, за того царевича вийшла заміж. І інші красуні собі принців знайшли. І ті, кому вона ткала сукні, теж закохалися і щасливі. А тут вона, то спить, то сукні робить, оточуючі сахаються, захищає одна тільки білка і та, тільки через те, що павучиха працює безкоштовно.

За таких обставин характери лише псуються, а не покращуються. А він там відразу був не дуже.

— А може, зніме прокляття поцілунок прекрасного принца? — похмуро промовила Олена і, слідом за некромантом, що знав дорогу, пішла в сад.

***

Паучиха Олену не розчарувала. Вона шипіла, як мадагаскарський тарган, клацала жвалами і лаялася мало не матом через те, що на примірку не приходила. А ще була величезна, навіть коли лежала черевом на землі між деревами, висотою була з не низенького некроманта. А якщо ще на лапи встане. Олена це навіть уявляти не хотіла.