Про церемонію посвяти у студенти та інші неподобства

Якщо чесно, Аркулу Зміїчу ніколи не подобалися нічні гуляння студентів. Будь-які. Чому б вони не були присвячені. Але насамперед не подобалася так звана «Церемонія посвяти у студенти». Чомусь здавалося, що саме після цієї дурниці щось змінюється, і різні бездарі справді стають частиною академії.

Незважаючи на свою нелюбов, Зміїч традиційно погоджувався простежити за тим, щоб студенти не стали буянити. Він щороку сподівався, що хтось із них таки зламає шию чи ще якось самовб’ється, але настільки його радувати вони чомусь не хотіли.

— Бездарі, — прошепотів колишній бог, спостерігаючи з тіні під розлогим деревом за тим, як студенти розпалюють багаття. Потім ще й стрибати через нього почнуть. Якщо, звичайно, не станеться чогось цікавішого. Наприклад – поява факіра. Або якийсь фенікс вилупиться.

— Чому ви не любите студентів?

Питання прозвучало настільки несподівано, що Змійович тільки дивом не шарахнувся убік, а хвіст затремтів дрібно-дрібно.

— Юначе? — старанно здивувався викладач, зрозумівши, що надто захопився роздумами. Настільки, що до нього змогла підкрастись звичайна людина — серйозний юнак, здається, навіть той, хто на першому практичному занятті запитував, чим слід зайнятися на курорті. Зміїч у цьому впевнений не був, він погано запам'ятовував людські обличчя, навіть у віці часто плутався, приймаючи батька за сина і навпаки. Це потім, якщо зможуть затриматися в школі, вони стануть для нього індивідуальностями і запам'ятаються, а поки що... А поки що і так зійде. — Чому ви вирішили, що я не люблю студентів?

Колись давно Зміїч їх щиро любив. Запечених, під білим соусом. А потім довелося пристосовуватись до нового світу. І щастя, що свинина виявилася смачнішою за людятину.

— Це ж просто! — трохи самовдоволено сказав студент. — Ваша зневага… Завдання, дане без жодних пояснень. І, схоже, ви всіх нас вважаєте перепонами. І вчити явно не збираєтесь. Ваш розбір помилок… він дивний. Ніхто й припустити не міг, що все буде настільки серйозно першого ж дня. Та й ваша поведінка не дозволила налаштуватися на серйозний лад, ви до подорожі на той курорт віднеслися з такою ж зневагою, як і до нас.

— А ви поставилися до пророцтв, як до балаганних фокусів, на які шкода витрачати час, — перебив балакучого студента Зміїч. — Хоча насправді це ви забираєте мій час. Ви бездарні, вас учити марно. Той, хто має талант до пророцтв, повинен був занепокоїтися. Він не міг не відчути наближення катастрофи.

— Якщо ми безталанні у пророкуваннях, це зовсім не означає, що ми не досягнемо успіху в інших предметах, — поспішно сказав молодик.

Зміїч зневажливо зашипів.

Якийсь першокурсник повчає хай колишнього, але бога. Треба ж.

— Я ж недарма викладаю саме цей предмет, — сказав він серйозніше, ніж співрозмовник на те заслуговував. — Я дуже талановитий провісник, можливо, навіть найкращий. І я можу передбачити кожному з вас, що тямущих магів з вас не буде. Маги завжди повинні знати, що роблять і що з цього вийде.

— Ми навчимося, — уперто сказав молодик.

— Не навчитеся. Ви не бачите елементарних змін. У вас у групі люди рухаються часовою петлею, а ви навіть цього не помічаєте. У вас немає здібностей.

Молодий чоловік задумливо насупився і поплескав долонею по кишені, в якій лежала старенька курильна люлька. Напевно, тютюн допомагав йому думати, прочищав мозок.

— Знаєте… — Зміїч насмішкувато примружився і ворухнув кінчиком хвоста. — Займіться краще розшуком, якщо любите ставити запитання. Приватним. За нього більше платять.

І поки молодик здивовано на нього дивився, викладач шипляче засміявся, розвернувся до нього спиною і вирушив до іншого дерева, вирішивши більше не дозволяти підкрадатися різним студентам. А то згадає молодість і наступного зжере, попередньо підсмаживши на тому вогнищі.

А добре, якби це була одна із білявок. Ще краще, якщо найнабридливіша. Кому-кому, а цим мрійницям вдало вийти заміж у школі точно не місце. Суцільна ганьба та розслаблення для інших.

Так, студентів Зміїч не любив, уже майже тисячу років навіть у смаженому вигляді не любив. І він давно б покинув викладацьку посаду, якби не обов'язок.

Він повинен був запобігати появі неумілих магів. Невмілі маги створюють занадто багато проблем, особливо ті, які не здатні передбачити, у що виллється їхнє заклинання. Маги змінюють світ. Не сильно, але навіть крихітний камінчик може почати каменепад, здатний знищити цілий всесвіт. А може, й не один.

З таким філософським настроєм Зміїч і зник у тіні дерева.

І йому там було добре. Він милувався зоряним небом, пропускав повз вуха безладний спів студентів і думав про вічне. А про що ще думати, якщо не хочеться зіпсувати собі настрій? Точно не про студентську гулянку. І так зрозуміло, що нічого приємного вони не зроблять. Не згорять, не потонуть і навіть не впадуть з дерева, зламавши собі шию.

До зламаних ший у Зміїча був особливий інтерес. Колись незайманим жінкам, яких приносили йому в жертву, обов'язково ламали шиї, перед тим як укласти на жертовний камінь. Інакше ці нерозумні діви верещали, смикалися і всіляко заперечували, псуючи людям свято.

Остаточно потонути в потоці спогадів, Зміїчу завадила дивна парочка — нетвереза ельфійка в білій сукні з зеленими трав'яними плямами, котра виписує ногами кренделя, але завзято перла глечик, і зелена білка з голосіннями про нинішню молодь.

— Ти, випти хочеш? — несподіваним басом спитала лісова діва, котра загубила десь у спиртових парах високий склад. — А то ст-иш тут, скчаєш.

І вручила здивованому Зміїчу глечик з якоюсь ельфійською сивухою, судячи з запаху. Викладач від несподіванки навіть взяв.

— Ось! — голосно сказала ельфійка, похитнувшись, мов іграшка-неваляшка. — А вони не вірили. А я змгла. Ай-не-не-не-не-ней!

Гикнувши, ельфійка розвернулась і, наспіваючи щось загадкове, пішла. Білка розпушила хвіст і вирушила слідом. А Зміїч зрозумів, що зі студентами слід щось зробити якнайшвидше. Бо вони зовсім розперезалися, богів не поважають. Якби вони мали хоч крапельку дару, вони б цього робити не стали. Зрозуміли б, що воно закінчиться для них погано.