Про нахабних мишей, оманливих кішок і те, що декого попереджати марно

— Ось я боюся, що воно зламається, — заявила О-сій-моя і вказала металевим пальцем на причину свого страху.

Причина була дрібна та непоказна. І мала вигляд звичайної миші, яка з апетитом жерла шматок паперу. Знаходилися і миша, і папір у скрині, не дуже великій і з запахом машинної олії. Скриня у свою чергу знаходилася в шафі.

— Фу, — сказала Олена Прекрасна, подивившись на мишу. — Забери цю гидоту, я їх боюсь!

— Боюся, воно зламається, — нагадала голем і обернулася до другої Олени.

— А я їх не боюся, я просто гидую, — зізналася вона.

Дівчата дружно подивилися на мишку. Вона, не припиняючи відгризати від паперу шматок, блиснула на них очима-намистинками.

— Нахабна яка, — здивувалась Олена. — Може, на неї покричати?

Ідея видалася дівчатам гарною, і вони деякий час дружно кричали, намагаючись налякати гризуна. Миші на їхні крики було фіолетово. Вона навіть від пожирання паперу не відволіклася. Напевно, смачна целюлоза трапилася.

— Цікаво, що вона там їсть? — запитала Олена, хоча цікаво їй зовсім не було. Просто треба було якось підтримати розмову, коли крики не подіяли.

— Технічні характеристики виробу, — відповіла О-сій-моя.

— Від чого? — поцікавилася Олена. Адже у голема навіть самого завалящого ліхтарика не було. Та й навіщо він їй? Вона чудово собі очима підсвічувала.

— Від мене, — поважно сказала О-сій-моя. — І ящик теж від мене, — вказала на скриню у шафі. — Мене якраз у цій шафі хтось забув. Ну, чи загубив. Або взагалі покинув. Потім ніхто так і не захотів підібрати та присвоїти, хоч і постійно знаходили. А потім я там лежала, лежала, різні неправильні конструкти та просто викиди енергії вбирала, вбирала. А потім мені набридло.

— Лежати чи вбирати? — запитала Олена, захоплена тим, що можуть створити студентки, самі про це не підозрюючи.

— Усе набридло. І я встала. А ця… попередня Олена Прекрасна, наполовину гречка…

— Може гречанка? — засумнівалася Олена. Те, як хтось може бути наполовину гречкою, вона уявляла невиразно.

— Може, й гречанка. Вона ще постійно говорила, що вона нащадок тієї самої, через яку Трою спалили та всіх убили. Але їй не вірили, бо якщо всіх убили, то звідки нащадки? А якщо не всіх, то навіщо казати, що всіх?

Олена Прекрасна, яка нині живе в кімнаті, чомусь надулася. А Олена хмикнула і запитала:

— То що там зробила попередня Прекрасна на букву "О"?

— Заверещала. Обізвала мене недобитим термінатором і вистрибнула у вікно. А там, мабуть, надто сильно стукнулася головою об паркан, що обгороджує клумбу. Тому що після того стверджувала, що вона не Олена, а якась Сара Конер. І що їй треба терміново повернутися в дурдом, а то історія піде іншим шляхом і знову щось розгалужиться. Ну, з нею особливо й не сперечалися, досі у дурдомі сидить. На ній навіть зілля, котрі повертають пам'ять, іноді випробовують. Ну, студенти випробовують. Потай. А то не потай не дозволяють.

Олена подумки попередній Прекрасної навіть поспівчувала.

— А я була сумна, сумна, — продовжила розповідь голем. — А потім вирішила вчитися, бо надто розумна.

— Ага, — сказала Олена. А що тут ще скажеш?

— Ви цю гидоту викидатимете чи ні? — примхливо запитала Олена Прекрасна, мабуть, згадавши, що вона красуня та аристократка.

— Боюся, що зламається, — нагадала О-сій-моя.

— А мені вона не заважає, — заявила Олена.

Миша почала обгризати паперовий лист активніше.

— А якщо вона зжере наші конспекти?! — додала в голос істеричності Прекрасна.

Олена з сумнівом подивилася на мишку. Як у неї влізуть усі конспекти, вона не уявляла. Ну, максимум, понадкушує.

Прекрасна глибоко вдихнула, мабуть, готуючись вибухнути окриляючою промовою. Голем похитала головою. А Олена згадала про головних ворогів мишей.

— Нам потрібний кіт! — видала вона ідею.

І дівчата, закривши кришку злощасної скрині, вирушили на пошуки такої потрібної мишоловки. Точніше, вирушили Олена звичайна з Оленою Прекрасною. О-сій-моя не пішла, бо боялася і кота випадково зламати. Зате вона погодилася мишу посторожити, щоб не вилізла з скрині і не почала жерти конспекти.

Загалом, усім справа знайшлася.

***

— Кіс-кіс-кіс, — старанно кликала Олена, неспішно тиняючись навколо гуртожитку.

Вона точно пам'ятала, що навколо нього водиться купа котів, усіх розмірів та кольорів. Вони то під ноги лізли, то на порозі засмагали, а то й ночами гидко завивали. А от коли знадобилися, дружно кудись поділися.

— Може, їх котяча чума скосила, — боязко припустила Олена Прекрасна.

Боялася вона всього. І того, що їхня грізна ключниця спіймає при спробі занести кота до гуртожитку. І того, що на коті виявляться блохи, які її всю покусають. І того, що котячі пазурі хтось змаже отрутою, а він візьме та подряпає саме Прекрасну. Та ця дивна дівчина навіть тіней у саду за гуртожитком боялася. Немов там сидів натовп убивць, який тільки й мріяв укоротити їй життя.

— Ні, просто поховалися, — впевнено сказала Олена. — Працювати не хочуть, ледарі. Кіс-кіс-кіс, я вам потім риби куплю, сволоти, мені аванс дали.

Рибою коти не спокусилися. А може просто не повірили.

— Кіс-кіс!

— Мяу? — здивовано спитали зверху.

Олена Прекрасна зойкнула і відскочила убік. Причому, на думку Олени, дуже вдало. Що їй, крім удачі, могло допомогти влізти прямо в мурашник?

— А-а-а-а! — оцінила подію Прекрасна, знову стрибнула вбік і почала старанно тупотіти, повизкуючи й навіщось розмахуючи руками.

Олена трохи на неї подивилася, а потім перевела погляд вгору. А вгорі була гілка. На якій нахабно сидів шуканий мишолов.

— Кіс-кіс-кіс, — лагідно покликала Олена, пошарудивши в кишені паперовими фантиками.

— Мяу! — явно зацікавився кіт.

— Іди сюди, моя рибка, — пробуркотіла дівчина.

Кіт чесно дійшов до стовбура, трохи поточив об нього пазурі, а потім поскаржився: