Про перше враження, екскурсії та про давніх богів, які комусь там не раді

Григорій дивився на нав’язану підопічну і нічого цікавого, і здатного принести щастя в ній не знаходив, хоч і чесно старався.

Дівчина була якась прибита. Чи по життю, чи ситуацією, спробуй тут розберись. Дивилася так задумливо-розгублено, ніби взагалі не розуміла, що тут робить.

Ще вона була худенька і досить висока. І обличчя з тих, на яких можна намалювати що завгодно, хоча саме собою швидше цікаве, ніж гарне. Загалом, практично модельна зовнішність. А моделей Григорій не любив. І від цього треба було абстрагуватись. Раптом дівчина не така погана, як здається на перший погляд?

— Ага, ще гірше, — похмуро пробурмотів чоловік.

— Що? — несміливо запитала підопічна, примудрившись спіткнутися на рівному місці.

— Нічого, — відповів Григорій, підтримавши її під лікоть. І чомусь відчув себе безглуздо.

Він же, начебто, повинен пояснити цій дівчинці, що тут до чого, пару екскурсій провести. Загалом нічого особистого. І яка йому, в такому разі, справа до її характеру, зовнішності та решти? Та ніякої. Аби пам'ять була гарна і вміння концентруватися на головному.

Та й першому враженню, у будь-якому разі, вірити не можна було. Он, колишня пані ректор, вона ж директор школи магії, яка перетворила цю школу в академію і, принагідно, мутувала з директора на ректора, на перший погляд була жінкою суворою, стервозною і нездатною на романтичну маячню. Але варто було їй дізнатися, що кинутий по дурості три століття тому коханий можливо живий, просто тиняється незрозуміло в яких світах, вона зі своїм дітищем вчинила так само, як колись з коханим. Все кинула і помчала на пошуки. Через триста років. Григорій тоді навіть не знав, захоплюватись чи битися головою об найближчу стіну.

Тож і ця моделька, напевно, може здивувати. Питання в тому, приємно чи не дуже?

А Олена, поки опікун розмірковував про високі матерії, лише сумувала про занапащене життя.

Життя було занапащене ґрунтовно. Рятувати там нема чого. І від спроби самогубства (Олена навіть придивилась симпатичний міст) рятувало розуміння, що у мами вона справді одна і мама цього не переживе. Сумувалось Олені добре. Зосереджено так сумувалось. А довкола жило своїм життям байдуже місто. Шуміло і намагалося здивувати архітектурою. А потім ще й випічкою запахло. І Олена згадала, що не встигла поїсти. А ще про те, що в неї в банку є загадкові перламутрові шицьки, хоч би що воно означало. І, можливо, цими шицьками можна розплатитися за булочки. Шкода, що кілька штук із банку не прихопила.

— Майстер некромант, а ви не знаєте, що таке перламутрові шицьки? — спитала дівчина, вирахувавши серед навколишніх будинків пекарню і зрозумівши, що при ній є магазинчик.

— Напівкоштовне каміння. Цінуються в атефакториці і часто використовуються як накопичувачі та вмістища для заготівель магічних конструктів.

— О, — сказала дівчина, переконавшись, що це ніякі гроші, але продати, у разі чого, можна буде цілком собі вигідно. Добре, що не ґудзики. — Майстер, а нам стипендію будуть давати?

— Наприкінці тримісяця, якщо протримаєшся, — відповів чоловік.

Олена сумно зітхнула. Шицьки таки доведеться продавати. А то тримісяць навіть звучить дуже довго.

— Ах, так, у тебе немає місцевих грошей, — на диво швидко збагнув некромант. — Я повідомлю про це старшого фінансиста. Тобі дадуть аванс.

— Дякую, — душевно сказала Олена і навіть прискорилась. Не так він і поганий, хоч і неформал у шкірі та заклепках.

І вони пішли далі. І Олена навіть почала цікавитися екскурсією. Тим більше, некромант, знову продемонструвавши свою здогадливість, купив два пиріжки з м'ясом і пообіцяв наприкінці шляху ще й морс.

І дівчина йшла, жувала пиріжок, продовжувала цілеспрямовано сумувати і напіввуха слухала про те, що в цьому місті можна зустріти кого завгодно. Починаючи від потраплянця з постапокаліптичного світу, який лякає народ протигазом і цікавим модним образом а-ля безхатько з претензіями. І закінчуючи богинею огірків, що повадилася сюди пити по пабах пиво і робити скандали, якщо там не було солоних огірків. У пабах не було, а не в пиві. Пиво її зазвичай влаштовувало.

— Головне, не лякатися та не панікувати. Багато хто, відчувши страх, може захопитися і налякати так, що допомога знахарок знадобиться. Вбити, звичайно, не уб'ють, Володар тут строгий, та й звичайна на вигляд дівчинка може виявитися донькою богині, на зразок тієї ж бойової Еллани. Але кошмари мучитимуть довго. Загалом, незнайомці насправді менш небезпечні, ніж хтось знайомий. Знайомі можуть знати, що жодної богині за спиною немає.

Олена покивала і вирішила нічого і нікому про себе не розповідати. Чим таємничіше, тим краще.

— Он туди ходити не можна, там живуть інкуби та сукуби.

Олена знову покивала.

— Яблука в цьому саду рвати теж не можна. Вони чарівні та призначені для тарілково-яблучного сполучення. І повестися в людському організмі можуть як завгодно.

Олена з підозрою подивилася на гарні на вигляд яблучка.

— Якщо бачиш ельфа, краще мовчи. Тому що чорт його знає, з якого він світу та на що може образитися. А ображатися ельфи дуже люблять на віки, а той тисячоліття.

Ельф, що проходить повз, вбраний у зелене трико і коричневу замшеву жилетку, нахабно Олені підморгнув.

— Собак, кішок, голубів, та й будь-яку іншу живність руками не чіпай. Частина цієї живності розумна і теж ображатись любить. Пам'ятається, кілька років тому один скривджений хом'як у чай одній студентці гадив і старанно нагаджене розмішував.

Олена заприсягнулась обминати будь-яку живність широкою дугою. Особливо якщо це будуть павуки та змії.

— Від надміру гарних чоловіків швидко йди, навіть на вітання не відповідай. Це або інкуб, у якого не вистачає грошей на черговий емоційно-силовий резонатор і йому їсти нічого, ось він і сподівається швидко, поки не засікли, щось урвати від дурепи, котра вуха розвісила. Або взагалі якийсь аферист, аж до тих недоумків, які вважають відродження жертвоприношень благом із благ.