Про заспокійливу настоянку, те саме прохання і справжнісінький дурдом

Бігла Олена за відчуттями дуже довго. Бур'яни з рідкісними вкрапленнями кущів знову змінилися на дерева, а вона все бігла.

Бігла і бігла, а проклятий садок не закінчувався. Ще й за спиною щось шелестіло. І здавалося, що там повзе наполовину чоловік, наполовину змія. Повзе, шипить і явно уявляє якусь екзотичну страву з однієї невдахи.

Олена намагалася подумки пояснювати самій собі, що вона й задарма не здалася тому чоловікові. Що він не людожер. Що хотів би, зжер би відразу. Але переконати себе в цьому не виходило. Тож вона бігла, навіть коли почало колоти в боці. І добігалась до того, що об щось спіткнулася і полетіла головою вперед. Благополучно пролетіла повз кущ і ще благополучніше приземлилася, спочатку буцнувши щось досить м'яке, а потім негарно на нього впавши.

Щось м'яке загадково захрюкало і затряслося. А коли Олена здогадалася розплющити очі, вона виявила, що клятий сад, нарешті, закінчився і почалася мальовнича галявина. Ну, чи газон.

І лежала вона, як остання ідіотка, на досить вгодованому чоловікові, підозріло схожому на Санта Клауса. Тільки червоної куртки й не вистачало. А довкола стояли люди і здивовано дивилися на цю цікаву композицію.

— Вибачте, — пролепетала Олена, відчуваючи, що червоніє. Схоже, звання головної дурепи вона вже заробила.

Чоловік знову захрюкав, і дівчина зрозуміла, що це він так сміється. Поспішно встала, радіючи, що одягла штани, а не сукню, як хотіла від початку. Тоді б це позорище вийшло ще яскравішим і незабутнішим. Як могла допомогла встати чоловікові, котрий виявився зростом їй по плече. І навіть на деякий час забула про людину-змію.

— Вибачте, — прошепотіла Олена, спостерігаючи за тим, як чоловік обтрушується.

Глядачі розходитися не поспішали. Мабуть, чекали, що вона ще щось кумедне викине.

— Я не хотіла.

Чоловік усміхнувся у бороду. По-доброму і дуже привабливо.

— Давно на мене гарненькі панночки не падали, — сказав цілком бадьоро. — І куди ви так поспішали?

Олена приголомшено завмерла.

І чомусь подумала, що якщо розповісти про те, як тікала від чоловіка зі зміїним хвостом, глядачі нарешті дочекаються свого кумедного. І потім про цю втечу будуть розповідати анекдоти. І ім'я Олена стане синонімом слова "ідіотка". І…

Загалом, на думку багато чого спало. Просто через те, що люди чи на галявині, чи то на газоні стояли незвичайні. І дівчина з люлькою та крилами порівняно з ними була ще нічого. Власне, декого навіть людьми було назвати складно. Особливо блискучого металевого скелетоподібного робота і якусь істоту з відгодованою ряхою і тілом, схожим на бочку з купою маніпуляторів.

Захотілося розвернутися і побігти назад. По жовтій стежці. Але там був чоловік-змій з дуже незадоволеною фізіономією. А тут натуральний Санта-Клаус. На вигляд начебто добрий.

— Я це… — відчайдушно промовила Олена, інстинктивно дивлячись на свідків своєї ганьби так, наче вони пообіцяли їй допомогу та підтримку. — Мені це… — Думки в голові скакали, як дикі поні. Вона почувалася цілковитою ідіоткою. А виразного пояснення забігу жовтою стежкою не було. І коли Олена зрозуміла, що ще трохи і їй запропонують ліки для покращення пам'яті, знову згадалася людина-змія та його слова про якесь прохання. — Я прохання! — радісно вигукнула дівчина.

— Так от воно яке, — замислено пробурмотів високий і надто блідий хлопець.

А хтось прикро розсміявся.

— Тобто написати треба, — зовсім уже вбитим тоном промовила Олена.

— О, то це вам на другий поверх, до кабінету Горгони Медія, — добродушно сказав чоловік. — І, так, поспішайте. До закінчення прийому прохань на цей тримісник залишилася лише половина дня. А там черга. І охочі ще з’являться.

І посміхнувся. Так, із натяком. Мовляв, сподіваюся, більше ці охочі не будуть мене використовувати як стожок, постелений на місці падіння.

Олена кивнула, подякувала і пошкандибала у бік грандіозної будівлі. Її проводжали зацікавленими поглядами. Шушукалися про щось. Іноді хихикали. А дівчина йшла і міркувала про те, чому вони тут зібралися? Робити їм більше нема чого, чи що? Чи хтось передбачив, що вона вивалиться із чагарників і протаранить Санта Клауса? Ось вони й прийшли подивитися. Видовищ у них не вистачає.

Грандіозна будівля потихеньку наближалася. Схожа, вона була на натуральний палац. Ну, або на старий-престарий університет, на зразок того, англійського, який Олена з захватом розглядала на картинці, розуміючи, що ніколи туди не потрапить.

Докульгавши до будівлі, дівчина піднялася сходами. Трохи постояла перед дверима. Стояла б довше, якби на думку не спало розуміння, що так можна і по лобі отримати. А відкривши їх, виявила величезне, гулке приміщення, в якому з усієї обстановки було кілька дзеркал, мармурова лава під правою стіною і молода жінка, що похмуро сиділа за столом мало не біля дверей. Ще в цьому приміщенні були картини, намальовані просто на стінах та стелі. Одні цілком собі життєстверджуючі, на кшталт погоні сатира за напівголими німфами. Інші якось не дуже. Особливо Олені не сподобалася та, на якій якийсь страшний тип заніс над розпластаною на камені дівчиною кривий ніж, а за цим схвально спостерігав чоловік-змій. Можливо, навіть той самий.

— Центральними сходами, на другий поверх, там праворуч і до натовпу, не помилишся, — похмуро сказала жінка за столом.

— А? — відгукнулася дівчина, відчуваючи, що її починає трусити, чи від холоду, чи через все пережите.

— Центральними сходами…

У Олени задерикувато заклацали зуби.

Нещасна столозасідниця зітхнула. Тяжко-претяжко.

— Заспокойтесь, — сказала вона. — Жертвопринесення давно не практикуються. Навіть ті боги, яким жертви потрібні для підтримки життя, вважають за краще брати добровольців. Не захочете, ніхто вас не вимагатиме.

— Добровольців? — пропищала Олена.

— Одні йдуть битись, розуміючи, що не виживуть. Інші просто хочуть втекти таким чином. Треті ще щось.