Розділ 21. Перше завдання

Дорогою ми заїхали в булочну, де я купила три пакетики пахлави. Крістоф відразу ж прокоментував моє придбання:

- Ти ж луснеш, дитинко.

- Ну ось, а я хотіла з тобою поділитися, а тепер не буду...

- Ділись! - Простягнув до мене руку мій напарник, і я неохоче віддала йому один пакетик, сама взялася за другий. - А третій кому?

- Третій для Августина, - зізналася я, на що Крістоф задоволено хмикнув, помічаючи, що не він один підкормлює хлопця.

Ми швидко вивантажили свої покупки біля альтанки, і напарник вирушив припаркувати свій магомобіль, а дорогою я попросила заскочити в приймальню генерала і передати малому частування.

Поки хлопець був відсутній, я вирішила зробити обхід, перевіряючи, як справи у моїх орхідей. Кущі помітно виросли і вже розкрили кілька бутонів. Гарно так. Погладила ніжні пелюстки, і вони наче потягнулися до мене.

Я рухалася від куща до куща, спостерігаючи як біля бутонів в'ються бджілки, запилюючи їх. Весело посміхнулася, насолоджуючись приємним ароматом, аж раптом крайня квітка похитнулася, хапаючи бджілку, що пролітала повз неї, і пролунав неприємний звук «чавк».

Ні, ні, ні!..

-Арденія, щось трапилося? - Пролунав голос напарника, який вже наближався до мене. Тільки не це! Адже все було добре!

- Ні, все просто чудово, - постаралася я надати бадьорості своєму голосу, і тут цей поганець, він же монстроподібна орхідея видав гучну відрижку.

- Арі? – Перейшов на скорочену форму мого імені Крістоф. Я ж поспішила вийти до нього, зображуючи посмішку та зніяковілість:

- Здається, я трохи переїла пахлави, - чортові квіти!

Не можуть, як у всіх нормальних людей рости? От обов'язково їсти всяку гидоту? Ці засранці все ж таки притихли і поводилися, як і належить рослинам, а ми з напарником акуратно розставили куплені меблі, повісили фіранки та горщики з квітами. Все, альтанка готова. І хочу вам без хибної скромності сказати, що вийшло у нас просто шикарно! Ми переглянулися з Крістофом і потиснули руки.

"Велике будівництво" було завершено, тепер можна зітхнути з полегшенням. Інші дні пройшли у передсвятковій метушні, але ранкове шикування ніхто не відміняв. Ось так ми й повзли о шостій ранку на майданчик перед головним корпусом, шикувалися перед генералом і розбредалися кожен на свою ділянку роботи. Ми з напарником теж підключилися до «загальних веселощів» і зайнялися стрижкою кущів.

- Може ти це... шибнеш по верху фаєрболом і готове? – На тридцятому кущі змолився Крістоф.

- Ага, і ми будемо крім альтанки будувати адміністративний корпус разом із казармами. А що? Практику ми вже маємо, запускати? - Я діловито закотила рукави, розминаючись нібито перед запуском кулі.

- Е, ні. Мабуть, ми старим дідівським методом, – пішов на задню борсучок і жваво заклацав садовими ножицями.

Вчіться, дівчата, дресирувати хлопців. Мій он уже тільки при згадці моїх здібностей шугається. Напарнику мій тобто. Чого це я.

А в суботу вранці генерал оголосив нам, що увечері прибуває його дружина. Усі тієї ж миті кинулися перевіряти довірені їм ділянки, ми ж із Крістофом вирушили на ревізію альтанки. Виглядало все добре, а орхідеї вимахали до величезних просто розмірів. Причину такого прискореного зростання напарнику я так і не розповіла, сподіваючись, що воно розсмокчеться само собою.

В обід дядько Крістофа, він же генерал відьомських військ, запросив нас до себе в кабінет, а коли ми прийшли, то чоловік вказав нам на накритий стіл:

- Сойко, верблюде, сідайте, - ми тут же зайняли місця навпроти начальника і завмерли в очікуванні. Не просто так він викликав нас до себе. – У мене для вас є перше завдання, – ми з напарником переглянулися та приготувалися слухати.

- Здається, у Владії з'явилася банші, - а генерал не витрачає багато часу на блукання навколо новини. - Вчора було знайдено третю жертву. І знову жодних слідів. Саме тому свій весільний ювілей ми вирішили проводити у військовій частині.

- Вибач, дядько, але не бачу зв'язку. Чи можна трохи більше інформації? - Я була повністю солідарна з Крістофом у цьому питанні.

- Справа в тому, що вона випиває свою жертву не безпосередньо, а через прокляту прикрасу. Напередодні смерті у всіх трьох жертв проходило святкування, були запрошені всі вершки суспільства, причому у кожного з померлих списки запрошених практично ідентичні.

- Думаєш хтось із знаті завів собі екзотичне «звірятко»? - Видав припущення Крістоф.

- Боюся, як би хтось із знаті сам цією «екзотикою» не став, – зітхнув генерал.

– Ви перевіряли всіх запрошених? - Я вирішила підключитися до розмови чоловіків. Начальник якось дивно подивився на мене, заперечливо хитаючи головою:

– Як? У кожного така служба охорони, що не підкопаєшся непомітно.

- І ти думаєш, тітка може стати наступною? - Напарник пересмикнув плечима, схоже одна тільки думка про це робила йому боляче.

- Я не виключаю такої можливості, тому хочу вас підключити до справи. Все таємно. Мені необхідно буде, щоб ви придивилися до гостей та спробували знайти її. Я чув, що у вас, юна леді, високий магічний потенціал і великий резерв, – я кивнула у відповідь. – Тому я й обрав вас у напарники племіннику. Наші вчені створили деякий артефакт, що може зчитувати аури людей, але в нього є один маленький недолік - надто велика споживана енергія. Середньостатистична відьма або відьмак не підійдуть, тому що їм просто доведеться обвішатися накопичувачами, а це буде досить помітно, тому...

- Я згодна! – Перервала спробу генерала завербувати нас.

- А ти не думав, що можна скасувати свято? – Крістоф намагався міркувати логічно.

- І що я скажу запрошеним? Що генерал відьомських військ злякався надто розумну банші?

- Тобто по-твоєму твоя репутація важливіша за життя тітки? Ти готовий ризикнути її здоров'ям заради цього? - Напарник розлютився, обводячи рукою приміщення начальника.

- Я готова ризикнути, - до кімнати увійшла висока та красива жінка. - До того ж я довіряю вам, Крістофе, - вона посміхнулася моєму напарнику і поспішила його обійняти.