Розділ 16. Їсти чи не їсти? Ось у чому питання

На вісімнадцятому горщику я вже прокляла своє скупердяйство і тричі пошкодувала, що не погодилася на доставку. І тут за законом підлості, тільки-но я перенесла останню пару квітів, як з-за рогу з'явився мій напарник. Ішов він легкою ходою і посміхався. Ну звичайно, йому ж не довелося тягати важкі горщики з квітами.

- Ого, а ти ґрунтовно підготувалася до посадки, – прокоментував мої покупки Крістоф і запропонував пообідати десь у місті. Ага, я зараз нагадую змиленого коня, мені тільки в пристойний заклад і йти.

- А може не треба? – вимучено озвалася, але хлопець лише загадково посміхнувся і повіз нас в інший від військової частини бік.

Ну і добре, нехай йому буде соромно, що у нього така супутниця. А я наб'ю черево і постараюся не звертати уваги на косі погляди. Ага, легко сказати. Щойно ми зайшли до літнього кафе, як до нас одразу підбіг офіціант. Бач який кмітливий. Схоже, тут все дуже дорого. Та й обстановка явно для багатіїв.

- Я пригощаю, - милостиво заспокоїв мене Крістоф і повів до квітучого саду.

«Це ти дарма, хлопче, оскільки я ще той їдок, а коли частують, то їм за сімох», - мій внутрішній жадібний гном подумки потирав ручки і готувався розорити мого «кавалера». Адже це перше «побачення» після невдалого сватання майже два роки тому. І що найсмішніше, то це те, що цього разу знову я в ресторані з представником сімейства Армен. Хі-хі, прям-таки матч-реванш, не інакше.

Я зловтішно посміхнулася напарнику і потяглася за меню. Чого тут тільки не було! Я акуратно вимовляла назви, які офіціант швидко записував у блокнотик, на сьомому він переглянувся з Крістофом, і той кивнув, погоджуючись, на десятому, нервово перегорнув сторінку і продовжив писати, а на тринадцятому (символічно, не думаєте?) він нервово витер піт з чола. Все-все, побережу нерви хлопця. Крістоф обмежився трьома стравами та десертом. От дідько! Я зовсім забула солодке замовити. А напарник ніби мої думки прочитав, мило посміхнувся і зробив мені пропозицію, від якої я просто не могла відмовитися:

- Якщо ти все це з'їси, то я поділюся з тобою полуничним морозивом, - та ти просто душка, борсучок.

Через десять хвилин (нічого собі швидкість, ніяк магічні печі використовують) наш офіціант почав приносити одне за одним усі мої замовлення. Ну а я, звичайно ж, почала їх поглинати.

"Нереально" - скажете ви. "Ха-ха" - відповість вам відьма і зап'є компотиком сьоме блюдо.

Крістоф вже давно закінчив зі своїм обідом, і тепер просто сидів і спостерігав за тим, як я розправляюся з черговим частуванням. Та що там Кріс? Пів ресторану поглядали на мене з подивом, друга половина (в основному дівчата та жінки) – з обуренням. Так, ламаємо стереотипи.

- Мила леді, у вас чудовий апетит, - підійшов до нас якийсь сивий чоловік. - Лорд Крістоф, а ви вмієте вибирати жінок, - він вклонився моєму напарнику і посміхнувся мені, повертаючись кудись углиб ресторану.

– І хто це був? - я навіть відклала у бік виделку, з цікавістю поглядаючи на спину незнайомця, який віддалявся від нас.

- Хазяїн кафе. Думаю, він тепер твій фанат, Арденія, - вже не знаю комплімент це був, чи з мене потішаються.

А коли переді мною залишилося тринадцяте блюдо, Крістофу принесли його десерт, який він обіцяв віддати мені. Я з жалем подивилася на свою тарілку. Якось я перестаралася у своєму прагненні обскубти напарника як липку.

- Що, не лізе? - реготнув цей гад, але він забув, що перед ним відьма.

Я мило посміхнулася, дістаючи з рюкзака зілля для покращення травлення, капнула його собі у воду і випила її. А після цього взялася за равликів у винному соусі.