Розділ 14. Ностальгія

На вечері я вже звично розмістилася з Крістофом за одним столом, намагаючись не помічати косих поглядів інших відьмочок. Але талісман від пристріту все ж таки одягла. Якби я була на їхньому місці – тричі б себе прокляла, і в суп би плюнула.

Я зиркнула у свою тарілку, виглядаючи в ній підозрілі субстанції, але начебто пронесло. А то дуже не хотілося залишатися голодною через ревнощі відьмівської братії. Їли ми в тиші, а я намагалася прокручувати ідеї щодо нової альтанки та клумби. Ну ось зовсім я не ботанік, і особливо не дизайнер.

Пам'ятаю мама якось намагалася мені прищепити любов до прекрасного, але після походу в оперу і мого ганебного хропіння в першому акті все якось згорнулося. Родителька лише сумно зітхнула і махнула на мене рукою тоді.

А із клумбами у мене взагалі не зрослося. Якось пам'ятаю матуся прикупила якісь дуже екзотичні квіти і дала нам із сестрами розсадити їх. У дівчат рослини відразу ж піднялися вверх після відьомских чаклувань, а мої якось підозріло чахли, а потім почали гнити (ну так, каюся, полити їх я забула, а потім через тиждень на них випала місячна норма опадів, але це ж не привід відразу ж пропадати).

Отже, я психанула і прочитала над напівживими квітами своє перше самостійне заклинання. Ні, я й не загробила, з чого ви взяли? А те, що у них виросли кінцівки – то побічний ефект. І зовсім мої зубастики не злі. Взагалі обмовили їх, особливо після зникнення улюбленої маминої болонки Чаппі. Тож мої квіточки образилися на всіх, демонстративно підняли свої корінці і пішли жити на околицю парку, там і відловлюють дрібних пташок та жучків.

І я взагалі не розумію, чому наші садівники бояться працювати в тій частині саду, теж мені ніженки. Ніби не знали, у кого працюють. Ех, згадалися мої малюки, і я відразу ж засумувала. Цікаво, як там всі? Чи не забули про мене? Я б так і пропадала у своїх спогадах і думах, якби у мене перед очима не з'явилася клешня мого напарника:

– Ау! Земля викликає Арденію, прийом. – А? Чого? Я щось пропустила? Озирнулася на всі боки і помітила, що майже всі столи спорожніли, а я так і сиділа над остиглим супом.

- Не смачно? - Співчутливо запитав Крістоф, але я заперечливо хитнула головою, швидко схопила ложку і почала жувати. Холодне, між іншим, теж смачне, особливо коли голодний. – До тебе чи до мене? - Запитав у мене напарник, щойно я покінчила з їжею.

- А в тебе є щось смачненьке? - Спантеличила я хлопця, а він бідний ледь щелепу не впустив. Ех, роблю успіхи, він так скоро і заїкатися почне у моїй компанії.

- Чи ти не наїлася? - Борсук, ти що тугодум?

- Наїлася. Але смачного хочу, - і що тут незрозумілого?

- Жінки… - якось дивно зітхнув цей гад і пішов у бік чоловічого крила казарми. Ага, значить, є! Чудово!

Я жваво направилася за напарником, і ледь не стрибала від щастя. А тільки-но ми зайшли до нього в кімнату (до речі, в ній знову було чисто, просто диво якесь), як хлопець дістав коробку з безе. Ух, як я їх обожнюю! Облизалася, спостерігаючи, як коробка помістилася на столі, і попрямувала у єдино вірному напрямку.

- Мені хоч трохи облиш, - приречено видав цей борс... Гаразд, вмовили, Крістоф. Все-таки підгодовує мене.

- Угу, - якось не зовсім впевнено пробурмотіла я і взялася за частування. Чоловік же спостерігав за моїми спробами з'їсти все й одразу і явно вразився моїми успіхами:

- І куди воно в тебе тільки влазить! - А то! У мене на солодощі окремий шлунок (жарт, я вивчала анатомію, немає там нічого, просто друге дихання відкривається).

- Дуже смачно, - промимрила я з набитим ротом, жмурячись від задоволення.

- Доїдай, та займемося корисною справою, - ой, це ти дарма.

Адже я все проковтну. Не знаю, як я себе втримала, але остання безешка так і залишилася лежати в коробці. Оце сила волі, я прям сама собою запишалася.

- Слухай, я тут подумала... - Сказала, наповнена ентузіазму почати працювати.

- А може, все ж таки не треба? – реготнув відьмак і зігнувся навпіл. Ні, ви лишень подумайте! Він що з мене насміхається? Ууууу… Морда борсукова!