Розділ 13. Дядько?

А через дві хвилини ми стояли перед генералом у його кабінеті і чесно зізнавалися в тому, що накоїли (Крістоф якось упустив той момент, де я все спалила, а лише видав сухі факти про спалену під час тренування альтанку).

- Улюблена альтанка моєї дружини... - Напарник кивнув. - Та, що обсаджена трояндами... - Потроху звірів наш начальник, а я лише голову втягнула в плечі, очікуючи на швидку розправу над нами.

- Була, - уточнив другий смертник у нашому дуеті.

– Що була? - Генерал навіть з думки збився.

- Була обсаджена. Нині там невеликий п'ятачок голої землі.

- Значить, і троянди? - Напарник кивнув, відповідаючи, а я лише сильніше опустила голову.

- Дядько, я думав над подарунком на ваш ювілей. Нова альтанка з білого дерева, а довкола орхідеї. Пам'ятається, тітонька їх дуже любить, – дядьку? Тітонька? Нічого собі новини.

- У вас тиждень, - коротко видав нам генерал. - До свята треба встигнути, інакше і я разом із вами піду на добрива для кущиків, все ясно? - Ми обидва кивнули. - Не чую, солдати! - гаркнув начальник, і ми поспішили йому відповісти:

- Так точно, товаришу генерале!

- А тепер киш із мого кабінету. І щоб на наступні вихідні все було готове! - Нагадувати по два рази нам не треба, ми тієї ж миті вискочили за двері, переводячи дух, як тільки вони зачинилися за нами.

Здається, вижили. Августин з розумінням глянув на нас, але ніяк не прокоментував втечу, лише посміхнувся мені, коли я кинула на нього випадковий погляд. Славний малий, треба якось виділити час і розговорити його.

На вулиці ми опинилися дуже швидко і дружно переглянулися, одразу ж розсміявшись. Так, схоже, це нервове.

- Отже, дядько? - Задала я риторичне запитання.

- Дядько, - навіщось підтвердив Крістоф.

- Дякую тобі. Думала і не виберуся звідти живою, – я справді була йому вдячна, він урятував наші кхм… ну загалом нас він урятував.

- Немає за що. Ми ж напарники, – хлопець простягнув мені руку, і я швидко її потиснула. Мир так мир, я зовсім навіть не проти.

- Нам тепер за орхідеями? – З чогось треба ж починати.

- Спершу обід, потім тренування, а після нього подумаємо над планом робіт, - видав напарник.

- Мені подобається твоя пропозиція, - усміхнулася, і ми пішли у бік їдальні.

Ми знову запізнилися, всі вже зайняли свої місця і тепер з цікавістю дивилися на нас.

- І чого вони витріщаються? - От не люблю я пильну увагу до себе.

– А ти бачила наш зовнішній вигляд? - я відразу опустила очі на свій одяг і руки і побачила сліди кіптяви і пожежі. Упс. Палево. – Давай швидко їмо, душ і за десять хвилин на полігоні, – видав наш новий план напарник.

- Та ти просто криниця геніальних ідей, Крістофе, - вперше назвала хлопця на ім'я, він навіть з кроку збився.

Ось як треба вміти виводити супротивника з рівноваги. Жаль, що в нас зараз перемир'я.

Ми швидко приступили до їжі, а після обіду поспішили прийняти душ і привести себе в більш-менш нормальний вигляд. Так, вмію я дивувати людей, уявляю про що там усі шепочуться.

Наступне тренування складалося в основному з силових вправ, тому після нього я ледве ноги тягла в свою кімнату, у мене навіть було бажання рухнути прямо там, але боюся напарник не оцінить. Він все одно посміювався з моїх потуг. Можна подумати всі народжені бути майстрами спорту та боротьби.

Добре хоч згадала про те, що я відьма. Порилася у своєму чарівному рюкзаку і дістала звідти потрібне мені зілля. І з чого ви вирішили, що я зібралася когось труїти? До речі, це в мене також дуже добре виходить. Та зілля, а не отруйні речовини! Ой, все! От ображуся на вас і піду. Правда піду, тим більше що вже пролунав дзвінок на вечерю, а я і справді дуже голодна.