Розділ 8. Моя історія

Я ввалилася в запропоновану мені кімнату і відразу зачинила за собою двері. Щось мені підказувало, що тиша – це ненадовго, тому треба насолоджуватися кожною миттю. Коли я служила в загоні Амелії Віндорф, то дуже рідко знаходилась наодинці з собою, навряд чи тутешня обстановка дуже відрізняється від попередньої.

І як у воду дивилася. Мені не дали полежати і п'яти хвилин: у двері голосно постукали. Але я була б не я, якби одразу пішла гостинно відчиняти, простіше вдати, що мене немає на місці. Або я, наприклад, померла. Ага, від щастя перебувати тут. Тільки з відьмами це не працює, стукіт все не припинявся і почувся жвавий дівочий голос:

- Гей, новенька, відкривай. Я бачила, що ти вже заселилася, - ну хоча б не чоловік, і за те дякую.

Робити нічого, я важко зітхнула і поплелася до дверей. А щойно я повернула ключ у замку, як в кімнату відразу внісся веселий рудий вихор:

- Вітаю! Я - Олівія. А тебе як звуть? Нещодавно прибула? А звідки? - Питання з неї сипалися одне за одним, причому часу на відповідь мені зовсім не давали. - До речі, ти остання. Запросили рівно 30 найкращих відьом з усієї округи. А навіщо – не кажуть, тримають усе у таємниці, може, тобі щось відомо? - Вона нарешті притихла і втупилася на мене в очікуванні.

- Еее… Привіт. Я Арденія із «Сутінкових відьом», прибула від Амелії Віндорф. Хвилин п'ятнадцять, як у Владії. І ні, мені нічого не відомо про мету нашого перебування тут. – Фух, як на доповіді. Сподіваюся, нічого не забула?

- Оце клас! «Сутінкові відьми»! Я стільки чула про них, про вас тобто. Круто! - Так, про нас цілі легенди складають. І в більшості випадків все завдяки нашому командирові. - А на рахунок мети... Мені здається, що ми все дізнаємось на зборах після вечері. Я просто сподівалася наперед все розвідати. А то зробили якусь таємницю з усього. Може, щось непристойне запропонують? Хоча чим тут можна відьму здивувати? - Дівчина посміхнулася.

Тут вона мала рацію: ми стільки всього перебачили за свій короткий вік, всього і не розповіси. Бесіда затихла якось сама собою, і я сиділа, мовчки розглядаючи свою співрозмовницю. Молода, думаю, навіть молодша за мене. Явно з аристократок, хоча вже й збила весь той лиск, що нам з дитинства щепили, сподіваючись, що ми вдало вийдемо заміж.

- А ти як опинилася в армії? – Я завжди намагалася уникати цього питання, надто вже особистим воно було. Кожна відьма мала свою історію, і я – не виняток. – Ой, пробач, якщо зачепила щось заборонене, – здається, Олівія тільки зараз зрозуміла, що про таке не запитують за замовчуванням.

- Та ніякої таємниці, власне, і немає, - я вперше наважилася вимовити це вголос. - Тільки історія не дуже коротка.

- Нам треба вкластися в п'ять хвилин. Скоро вечеря, - Олівія навіть заворушилася на місці від очікування.

- Майже два роки тому мені виповнилося вісімнадцять. Матінка моя ще з дитинства мріяла видати мене вдало заміж (думаю, всі мами такі), вона ретельно підбирала кандидатури, відсіваючи невідповідних, і нарешті знайшла того, хто (на її думку) був гідний мене. Прізвища я не називатиму, як і титул. Але хлопець був неймовірно крутий і такий же багатий. Наші з ним батьки вели перемовини кілька місяців і схоже дійшли єдиної думки – нас треба познайомити. Було призначено день і місце. Мене ретельно готували до побачення, вибрали найкраще вбрання та прикраси. І в призначену годину я вирушила до ресторану. Все було на вищому рівні: хлопець виявився товариським, усміхненим і всіляко намагався мені сподобатися. Я ж старалася від нього не відставати, фліртувала і зубоскалила на повну силу. Через деякий час нам принесли десерт, і ми відволіклися на нього, перериваючи розмову. І тут Де… Назвемо хлопця містером Д. Так от, він завів розмову про магію, згадуючи, що йому казали, ніби я маю дуже великий потенціал. Ось він і хотів подивитися чи це так. Я ж молода відьмочка, силу свою стороннім ніколи не показувала, от і рознервувалась, і замість гарної вогняної квітки, яку планувала показати, сплела вогняні стріли. Зрозуміло, мій витвір полетів на всі боки, від цього я ще більше запанікувала, і сила колихнулася, збільшуючи розміри стріл. У результаті злякана я, спалене до тла волосся містера Д і розрив відносин, які навіть не встигли і розпочатися. Так наше перше побачення перетворилося на останнє. Мене забрали додому та покарали. Минув місяць, всі вже майже й забули про те, що сталося. Навіть мама почала говорити, що воно і на краще, не такий вже він і добрий, як чоловік (а це був один із критеріїв відбору). Так от, якось у наші двері пролунав дзвінок, і посильний передав моїм батькам повідомлення, в якому був наказ для мені прибути на пункт збору новобранців за три дні. 

Ось, власне, і все. А на розподілі оцінили мій потенціал та резерв і направили до Амелії Віндорф. Так я і опинилася в армії, - я видихнула, закінчивши свою розповідь, після чого витріщилася на Олівію.

Дівчина ще декілька секунд лише блимала очима, а потім зітхнула, висловлюючи свою «думку зі сторони»:

- Очманіти! Оце крута історія! Арденія, тепер ти – мій герой! – Ну, власне не такої реакції я очікувала, але й так піде.

Я думала мене пожаліють, ми обуремося з приводу несправедливості долі, але дівчисько мене здивувала. Олівія дивилася на світ з усмішкою, і це мені дуже сподобалося. Сподіваюся, ми потоваришуємо.

Більше побалакати нам не дали. Пролунав звук дзвона, і ми поспішили на вечерю. У нас залишалося всього лише п'ятнадцять хвилин до зборів на плацу, треба було поспішати.