Розділ 7. Теплий прийом

- Це тобі, - я передала хлопчику папери, і він відразу почав щось записувати в журнал. - А як тебе звати? – все ж таки вирішила, що настав час налагоджувати зв'язки, раз вже я тут надовго.

– Мене? - Здивовано видав помічник генерала, дивлячись на мене зосереджено. А хіба тут є ще хтось? Я кивнула для переконливості, і хлопчик несміливо промовив: - Августин. У голові зовсім навіть не до речі зазвучала пісенька одних широко відомих, але не для вух леді, музикантів: «О, май лібе Августин, Августин, Августин…». Я навіть головою струсила, щоб її позбутися.

- А я – Арденія. Будемо знайомі, – простягла долоню хлопцеві, і він ледь не знепритомнів.

Невже з ним ніхто не спілкується? Дивно. Адже він наближений до генерала, а тому просто джерело інформації. Августин швидко вчепився в мою руку, стискаючи її, наче боявся, що я передумаю і піду ось так. Дивний він якийсь. І такий маленький для службовця. Потрібно потім акуратно вивідати в нього що і як. Але це пізніше, зараз дещо простіше:

- А скажи мені, Августине, де тут жіноча частина казарми? - Легко ж, справді?

- Вийдете з головного сектора і повернете ліворуч, стежкою дійдете до майданчика, а за ним буде довга будівля. Це і є казарма. Жіноче крило ліве, - значить, ліворуч і ще раз ліворуч. Простіше простого!

- Дякую, Августине, - схоже малюк млів, коли його звуть на ім'я, он як мружиться.

Я посміхнулася йому і поспішила на вихід, а то ще не вистачало вечерю пропустити. Я ж таким чином до ранку не доживу. Вийшла з головної будівлі і повернула, як сказав хлопець.

По тоненькій стежці попрямувала прямо до тренувального майданчика, на якому було дуже багато чоловіків. Я навіть задивилася. І ось що дивувало: всі вони кинули свої справи і відповіли мені тим самим. Військові розглядали мене з цікавістю, і навіть про щось перешіптувалися. Невже я настільки чарівна? Посміхнулася і зробила ходу трохи легше і плавніше, а хлопці так і продовжували витріщатися, не зводячи з мене очей. Ну а я йшла, дивлячись на них, і все б нічого, але, здається, раптом я зійшла зі стежки і врізалася прямо в... турнік? Що ж тут таке міцне? Я навіть помацала, викликавши напад сміху у військових. Тому відразу повернула голову в бік снаряда, який ледь не знесла своєю ходою від стегна і обомліла. Переді мною стояв ранковий мужлан, ну той, на якого я впала з «бортовика».

Скажіть чесно, я одна така щаслива? Чи є екземпляри крутіші за мене? Відступила на крок від чоловіка, і як на зло моя нога підвернулась. Та що ж таке! Зазвичай я не настільки незграбна, але цього разу боєць без гидливості притримав мене, рятуючи від падіння. Так, у мене входить у звичку падати поруч із цим воякою.

- А ви у своєму репертуарі, - він посміхнувся, і я уважно подивилася в його сині очі. - Варто вам мене побачити, як одразу ж падаєте. То на мене, то до моїх ніг. Право слово, я навіть розгубився, не звик до залицянь від дівчат. Мабуть, у своєму лісі ви там зовсім здичавіли, – ні, ну ви чули, що несе цей мужлан?

"Та я! Та я! Нащадок відьом в надцятому коліні! І щоб я, та падала до ніг чоловіка - бути такого не може!" - Гнівна промова миттю промайнула в мене в голові, але насправді я мовчки дивилася в ці нахабні очі, в яких танцювали смішинки, і дихала, наче розлючений їжачок.

«Та щоб тобі закохатися в мене по вуха!» - не витримала і послала йому хвилю обурення. І так легко одразу стало на душі, я навіть усміхнулася хаму і розвернулася, крокуючи у бік казарм.

- Моя кімната номер сімнадцять, - крикнув це гад повзучий.

- Дякую, що сказали, знатиму яку мені варто обходити стороною, - нарешті відмерла я, повернувшись на його голос, і прискорила крок, більше не оглядаючись.

А біля самого входу в казарму мене зустрічав натовп дівчат, і дивилися на мене, як на шотландську відбивну. А їм я чим встигла насолити? Наче тільки приїхала. Дивні вони всі якісь.

Я пройшла повз скупчення представниць відьомського роду і увійшла до будівлі, де мене зустріла чергова, вручаючи ключі від кімнати з номером «17л». Та вони знущаються!