Розділ 2. Справа давно минулих днів

Коли я залишилась сама в кімнаті і закінчила збори, то лягла на ліжко, згадуючи все те добре, що сталося зі мною за неповні два роки в армії. Це були і нічні вилазки на кухню після відбою, і вечірні посиденьки з подругами, і просте подолання перешкод. Кожен день серед дівчат був наповнений радістю та веселощами. Чого тільки варта наша перша операція! Новачки, які уявили себе крутими спецагентами - це забійний комплект. Але ми впоралися, і я навіть нікого не покалічила в дорозі, тільки от ліс спалила...

Я заплющила очі, поринаючи у спогади півторарічної давнини:

Друга доба без сну давалася взнаки. Здавалося б, дрібне завдання, яке ми виконали на «відмінно». Знищити розсадник чорних вдів, що обманом заманюють мандрівників у своє лігво і висмоктують із тих життя. Вони навіть схаменутися не встигли, як ми з дівчатами взяли їх у кліщі і безжально розвоплотили. Цьому закляттю нас навчали майже з перших днів в армії. І ось ми вже поверталися назад, галасливо згадуючи найяскравіші моменти сутички з нечистю.

Аж раптом почули свист наших передовиків, і ми різко зупинилися, прислухаючись до лісу. То тут, то там лунало кукування зозуль. Так, птахів нічого не злякало, тоді що це може бути? Ми так і стояли, озираючись, доки до нас не прибігли дівчата з передового загону.

- Тікаємо! – Крикнула Міліна, навіть не намагаючись ховатися, отже справи погані.

Ми одразу зірвалися з місця і кинулися у зворотний бік. І ось вже йшла друга доба нашого просування лісом, але відірватися нам ніяк не вдавалося.«Зозульники» вірно вели нас у потрібний їм бік – до мертвих болот. Ми чудово це розуміли, але не могли зрушити, взяті в напівкільце наших супротивників. Іноді наш загін відбивався від істот, що особливо зарвалися, але завдати їм відчутних збитків не вдавалося. Аж надто вже їх багато було.

Впавши за черговий пагорб, наша дружня команда смертників намагалася перевести дух.

- Далі йти не можна, на мертвих болотах живуть тварюки страшніші за «зозульників». Дамо їм бій тут, – втомлено промовила Севанія, яка виконувала обов'язки командира загону.

Дівчата шумно видихнули, але погодилися з аргументами бойової подруги. План був простий: підпускаємо їх якомога ближче і починаємо відстрілювати фаєрболами. Ну тобто всі відстрілюють, а мене, як бійця з найбільшим магічним резервом і потенціалом (це я тоді так думала, а на ділі дівчата просто боялися, що я й їх підсмажу разом із «зозульниками»), відправили до тилу, залишаючи, як план "Б".

Тварюки наступали з усіх боків, накидаючись на нас десятками, а то й сотнями. Усі вже настільки видихнулися, що навіть не вигукували команди, а робили все на автоматі. І ось коли сил зовсім не залишилося, у Мілени народився геніальний план. Ну, це вона так думала, адже вирішили задіяти мене.

Моїм завданням було запустити потужну кулю в напрямку «дому», а потім ми повині були швидко біжати в щілину, сподіваючись вирватися з жорсткого захоплення. Сказано-зроблено. Дівчата підхопили свої речі та приготувалися бігти вперед. Я стала першою, збираючись з духом, і пустила найпотужніший фаєрбол, який могла. І що тоді розпочалося! По колу від нас розповзлося величезне вогняне кільце, змітаючи все на своєму шляху. Ошелешені подруги спершу навіть підвелися, як укопані, дивлячись на цю феєрію вогню. Але часу не було. Я підхопила свій рюкзак і голосом крикнула на застиглих бійців:

- Група, вперед! - І ми помчали.

Благо у Верилії залишалися сили гасити створене мною пекло. Бігли ми довго, навіть вже не вдивляючись у стихію вогню, що розбушувалася позаду, поки не вийшли на галявину, зіткнувшись ніс до носа з групою рятувальників, що біжали нам на зустріч (це ми тоді так думали).

А насправді це були силовики, відправлені перевірити, що ж трапилося в районі мертвих боліт. Ну, ми їм і розповіли. З того часу мене й підколюють щоразу спаленим гектаром лісу. А що я? Я ж злякалася і намагалася врятувати наш загін. І вийшло ж! Врятувалися абсолютно всі. А після цього ми стояли всім взводом на плацу, отримуючи медалі та грамоти, а потім мене покарали. На тиждень відправили чистити вбиральні. Ні, от і де справедливість? Я їм людей врятувала, а мене ж це на виправні роботи. Ну, подумаєш, випалила зачарований ліс. З ким не буває, правда ж?

Спогади відступили, а я змахнула сльози, що виступили на очах. Зараз не час розкисати! Я ще обов'язково повернуся до дівчат. Кивнувши своїм думкам, я посміхнулася до стелі та поспішила у бік їдальні, почувши призовний гонг. Оце я відволіклася, вже й обід.

А коли я увійшла до приміщення, то гомін голосів відразу ж стих, і дівчата кинули на мене винуваті погляди. І з чого це раптом? Вони ж не винні, що командир вирішила таким чином мене позбутися.

- Чого вилупилися, га? - Я надала голосу веселості. - Не на війну ж відправляєте! Та я ще повернуся до вас із орденом чи медаллю. Головне не наробіть лих тут без мене, - коли я закінчила, дівчатка посміхнулися і кинулися мене обіймати.

Ні, як це пережити? Сльози відразу бризнули з очей, і я поспішила витерти їх рукавом.

- Загін, жваво приступаємо до їжі! - прозвучав голос командира, діючи на нас наче відро холодної води. - Обід не гумовий, чекати вас ніхто не буде. - Всі тієї ж миті кинулися до своїх місць і взялися за їжу.