Розділ 1. Молодший лейтенант відьомських військ

«Хто крокує навздогін?

Це відьомський наш загін!»

Затягли дівчата з самого ранку, збираючись на плацу. Я ж підбігла майже останньою, на ходу застібаючи комбінезон. Ні, це не спецодяг, а знаряддя тортур та масового враження. Чому масового? Та тому що резинка підтяжок у мене звісно ж відщепилася і вдарила Свіфі, що стояла поруч, та навіть відхилитися не встигла.

- Арденія! - Ну от вкотре. Знову я. До речі, всіх вітаю. Прошу любити та шанувати – молодший лейтенант відьомських військ Арденія Кіллбоу.

- Пробач, – сотий раз вибачаюся перед подругою, а та лише приречено зітхнула. Можна подумати я спеціально! Але побурчати одна на одну ми не встигли, адже перед нами постала сама Амелія Віндорф, командир нашого великого загону.

- Відьми, шикуйсь! Струнко! На перший-другий розрахуйся! - І пішла лінива перекличка моїх сестер за духом.

А вже через п'ять хвилин ми грали в малюк-бол по-відьомськи. Тобто перша з наших створювала вогняну кулю та кидала її суперницям. Ті мали впіймати снаряд, влити в нього трохи енергії та відправити назад. І так доки куля не впаде на землю або не опаде без підживлення. Цікава гра, вона розвивала спритність та концентрацію. Дівчата перекидалися сферою, акуратно підігруючи одна одній, а я і зовсім розслабилася, мені рідко діставалося, адже всі боялися, що я знову щось наплутаю і яспопелю весь полігон до дідька. Ні, от дійсно, Я тільки-но й спалила гектар лісу, а тепер мені другий рік це згадують. Я відволіклася, поринаючи у спогади, аж раптом почула зляканий крик моєї подруги:

- Арі, стережись! - Повернулася на голос і побачила сферу, яка летіла прямо на мене. З переляку я виставила руки вперед і вхопила снаряд обома долонямими.

Фух, вийшло! Дівчата навколо обережно видихнули та розслабилися. Я ж влила зовсім крихітку своєї енергії і відправила кулю в політ до суперниць. Але щось пішло не так. Ні, з чого ви вирішили, що то я винна? Ну то й що, що я буда останньою, хто вливав силу? Може куля спочатку була якась неправильна? У будь-якому разі перемовлятися нема коли, збоку почувся крик командира:

- Побережись! – І відьми кинулися у розсипну. Сфера звалилася якраз посеред поля і вибухнула. Ударною хвилею знесло пару дерев та одну з господарських споруд.

«О! Саме її хотіли відремонтувати пізніше», - проскочило у мене в голові, і я вирішила озирнутися.

- Арденія! - І що знову я? Тяжко зітхнувши, піднялася і попленталася у бік капітана Віндорф, обминаючи воронку, що утворилася, по колу. А добре так вийшло. – До мене у кабінет! Хутко!

– Буде виконано! - встала я по стійці "струнко", і щойно командир махнула на мене рукою, як одразу ж кинулася до командирського бункера.

Цікаво, як мене сьогодні покарають? Після минулого мого чергування на кухні половину відьмочок злягло з діареєю. Друга половина просто відмовилася їсти. Теж мені цяці!

У кабінеті я сіла на гостьовий стілець біля столу і почала чекати. Амелія прийшла не відразу, мабуть оцінювала збитки. Так я можна сказати нову смугу перешкод створила, вони мені орден видати повинні, а відчуваю, навпаки, на мою голову чекає догана.

- Молодший лейтенант Арденія Кіллбоу, – розпочала начальниця від дверей.

– Я! - Підскочила, встаючи по стійці "струнко".

- Та сядьте ви нарешті, - якось втомлено висловилася Амелія Віндорф, і я похмуро опустилася на стілець. - От за що мені це все? Адже в мене елітний загін, а тут ви. Це просто кара господня.

- Я буду покарана? - Плакати хотілося, але мені не можна, адже я солдат, тому дозволила собі лише тихо похлюпати носом, чекаючи на вирок від командира.

- Розумієте... - Договорити жінка не встигла, на її столі задзвенів магофон. - Вибачте, я відповім.

- «Слухаю. Так це я. Вітаю, товариш генерал. Так точно. Але… Ні, дівчатка дуже зайняті… Та в мене кожна на рахунку… Товариш генерал… Потрібна лише одна, але найкраща? Тобто найсильніша, так? Ні, я просто уточнюю… Добре, я постараюся… Усього доброго, товариш генерал», - командир говорила по магофону, а я як не намагалася, та все ж не могла зрозуміти про що мова.

- Арденія, люба, - ой, щось мені вже не подобається її звернення до мене. - Я така рада, що ви одна з нас - таааак, чекай каверзи.

- Я вас не розумію, - проковтнула слину, розгубившись ще більше.

- Ви наш порятунок, Арденія, - ось тобі й на, ще кілька хвилин тому я була карою господньою, а тепер порятунок. Щось тут не чисто. – Ви ж допоможете? Мені, дівчаткам…

- Звичайно, - жодної секунди не замислюючись, відповіла я.

- Чудово! Тоді я оформлю ваше переведення, Арденія, – командир сяяла, наче начищена бляха.

– Як переведення? Куди? Мені не можна… - ну все, тепер я точно розревуся.

- Генерал збирає найкращих, і ви потрапляєте до їхнього числа. Це ж така честь! - Ага, знаю я яка честь, ще хвилину тому Амелія Віндорф не знала кого і віддати своєму командирові, а тут відразу - честь. У труні я її бачила. - Ніяких "але", ідіть збирайтеся. Завтра вранці ви виїзджаєте. І від покарання та нічного чергування я вас звільняю, – аж занадто багато плюшок, куди я вкотре встигла вляпатися?

Зрозуміло, вголос я це не сказала, але голова запрацювала, наче годинник. Потрібно все обміркувати і дізнатися більше про своє переведення. Я вийшла надвір, де мене зустрічали стривожені погляди замурзаних подруг. Схоже, не всі ще потрапили до душових. Але головне, що всі цілі. Вперед проштовхнулася Свіфі і співчутливо подивилася на мене.

- Сильно кричала? - Я заперечливо похитала головою. - Яке цього разу покарання?

- Його не буде, - сказала я, опускаючи голову все нижче.

– Як? Зовсім? - Ну дякую, подруго.

- Зовсім. Мене переводять.

– Куди? – ошелешено промовила Свіфі.

– Не знаю сама. Командир нічого до пуття не сказала. Лише відправила збиратися, завтра вранці виїжджаємо.

– Арі! - Подруга міцно обняла мене і шмигнула носом, а я взяла і не витримала, роревівшись, наче білуга.