Розділ 3. Армія, чекай на мене!

У гробовій тиші, що запанувала в кабінеті, я чула, як настінний годинник відраховував останні хвилини мого безтурботного життя. Впевнена, що як раніше вже не буде. Думаю, дід пройшов зі мною свою точку неповернення, і тепер на мене чекають не дуже приємні наслідки.

Через хвилин п'ять вхідні двері голосно грюкнули, сповіщаючи про наближення моєї кари, і ось до кабінету зі стуком увійшов Августин, з жалем дивлячись на мене. Точно монастир.

– Приніс? - генерал нарешті відмер, простягаючи руку, на яку тут же вляглися рівні аркуші списаного паперу. - Добре, можеш іти, - тон його голосу не обіцяв нічого доброго ні мені, його онучці, ні помічникові, який все ж таки не послухався свого командира.

- Дозвольте звернутися, - чоловік набрався сміливості і заговорив з Арменом-старшим.

- Все потім. Зараз у мене є важливіші справи, - стило в руках генерала мірно скрипіло по папері, коли дід щось записував у бланках, принесених йому помічником. - А тепер залиш нас, - двічі наполягати Августин не став, швидко відійшовши в коридор, а я так і застигла в очікуванні вердикту, який повинен був винести мій опікун.

Невизначеність пригнічувала, але я намагалася не показувати цього, продовжуючи спокійно сидіти в невеликому кріслі, встановленому якраз навпроти генеральського столу.

- Тримай, - закінчивши писати, дід простягнув мені два аркуші паперу, які я квапливо вихопила з його рук.

Опустивши очі на бланк, я так і випустила той із рук. Не може бути!

- Але ж це армія! – ошелешено вигукнула, вискочивши зі зручного крісла.

- Угу, - тільки й почулося у відповідь.

- У мене навчання в академії, - промовила вже менш впевнено, - я ж не можу її покинути.

- Візьмеш академічну відпустку, я домовлюся. А зараз йди збирайся, виїзд завтра о п'ятій, не запізнюйся, - Армен-старший нарешті підняв на мене свій похмурий погляд, у якому читалося розчарування.

- Але, дідусю! - краще б монастир, їй-богу. - Що мені робити в армії? Там же суцільні військові!

- Саме так! А військові – це дисципліна, що тобі аж ніяк не завадить, - припечатав мене мій опікун.

- Але ж, діду! Я не можу так жити! – як він не розумів, я хочу вчитися, а в армії мене тільки й зможуть навчити віджиманням та стрибкам у висоту, а я прагнула розвивати свою магію.

- Доведеться пристосовуватися. Чи, може, ти заміж вже зібралася? Тоді я швидко переповім радісну новину твоїй бабусі, - зайшов із козирів цей домашній тиран, і я похмуро опустила голову:

- Армія, то армія, але їм же гірше буде, - останнє промимрила дуже тихо, тільки от дід схоже почув, адже не дарма його обличчя ще сильніше спохмурніло?

- І Ані, - я обернулася на тихий голос. - Постарайся не зганьбити наш рід, - мовчки кивнула, стрімко залишаючи генеральський кабінет.

Так, єдине, що його турбувало – це репутація нашої родини.

Опинившись у своїй кімнаті, я рикнула, скинувши на підлогу свою сумку з зошитами. Мені двадцять! Я хочу відвідувати лекції, відриватися з друзями, ходити на побачення зрештою. А що мені пропонують? Армію, окопи та невихованих мужланів?

Пффф... Ну, вони самі напросилися. Хочуть побачити мене в армії? Я їм це влаштую!

* * *
Весь мій запал зменшився до кінця дня, але просити діда змилуватися я не стану. По-перше, це навряд чи спрацює, а по-друге, краще зробити так, щоб мене саму з цієї армії й випроводили. І бажано, щоб при цьому репутація нашого сімейства не постраждала. Комбо із заданих початкових умов.

Як любить говорити моя друга бабуся: "і вовки ситі, і я сокирою помахати встигла".

Вранці я вся зібрана, свіжа і пахуча стояла посеред вітальні в очікуванні свого предка. Не питайте чого мені це вартувало – краще не згадувати ті кілька ганебних хвилин відмокання під крижаними струменями душа, які я закликала у спробі розкрити хоч би одне око.

- Готова? - скептично оглянув моє вбрання генерал, і я ствердно кивнула, поправляючи рожеву сукню. Не те щоб я була фанатом рожевого, але сьогодні я вирішила «бути на висоті», обрядившись у той самий бабусин подарунок, який дід обізвав ємко: «вирвиоко». - Тоді поїхали, - ого, схоже Армен-старший не надто довіряв своєму помічникові, якщо сам зголосився довезти свою онуку до армійської частини.

Пфф... Оце ти дарма, дідусю, адже втікати дорогою я зовсім нікуди не збираюся. Навіть навпаки, тому я мило посміхнулась предку і застрибнула на переднє сидіння його магомобіля.

"Ну то що? Вперед і з піснею? Армія, чекай на мене, Анні наближається!», - я подумки потирала ручки, удостоївшись здивованого погляду генеральських очей.

Ну от і наблизилась моя години розплати. Переді мною виросла брама армійської частини, на якій привітно гніздилась дивна вивіска: «Ви ще не служили? Тоді ми йдемо до вас". Кхе. Дуже надихало.
Набравшись сміливості, я все ж таки вистрибнула з генеральського магомобіля і попрямувала до прохідної, але почула гучний голос свого предка:

- Марі, твоя валіза і документи, - а ось недарма він назвав мене другим моїм ім'ям, чи означало це, що він приховуватиме наші з ним родинні зв'язки? Впевнена, військовим не до столичних вечірок та модних журналів, тож навряд чи хтось впізнає мене в обличчя.

- А ти? – все ж таки невпевнено подала голос, але відповідь Армена-старшого лише запевнила мене в тому, що мої припущення не були помилковими:

- Далі ти сама, сподіваюся, впораєшся, - хмикнув собі в вуса і сів назад у магомобіль, натискаючи на газ.

Ееее… А як же проводити? Упевнитися в тому, що я все ж таки вступлю на службу, а не втечу, накивавши п'ятами? Жодної відповідальності та турботи про подальшу долю своєї онуки!

Я сумно зітхнула, стиснувши в руках папку з документами, і потягла свою поклажу в бік хвіртки.

- Рядовий Кіллбоу, як я розумію? – «рядовий»-не «рядовий», тут навіть звання, і ті були лише чоловічими.

- Здається, - невпевнено прошелестіла аркушами з папки, вишукуючи рядок із зазначеним там прізвищем.