Розділ 2. Провальне алібі

- Анна-Марія! Я вимагаю пояснень! – ну все, якщо вже дід використав повне моє ім'я у зверненні, то пиши «пропало», живою мені звідси не втекти.

Почутий у цей момент гуркіт нагадував падіння тіла, і я обернулася, чекаючи побачити Августина, що примудрився зомліти. Але помічник генерала виявився міцнішим, він лише спіткнувся через підставку для парасольок, що стоїла у кутку, перекинувши ту на підлогу.

- Вибачте, - чоловік незграбно спробував поставити предмет меблів на місце, а я тим часом отримала кілька секунд на те, щоб перепочити.

- Я чекаю, - нагадав мені про своє запитання Армен-старший, і я зітхнула, приготувавшись виправдовуватися.

- Дідусю, тут така справа, - від мого звернення генерала прямо пересмикнуло, все ж таки він не звик, щоб з ним так розмовляли при підлеглих.

– Це все моя провина! - випалив на одному подиху Августин, а ми в повному шоці витріщилася на нього.

- Що?

- Ти впевнений? - Так, конспіратор з мене такий собі.

- Просто ви не сказали, що пані Анні сьогодні без водія, а я надто засидівся за документами у штабі, і не дізнався чи забирали леді з академії. А коли запитав Мрена, той сказав, що ви не давали ніяких розпоряджень. От я й поїхав до воріт академії в надії на те, що вона все ще там, - треба ж, а складно бреше, навіть я майже повірила, хоча вже кому, як не мені знати, де насправді я перебувала.

- І що далі? - схоже з довірою у мого діда тне дуже, тому що він із сумнівом подивився на моє вбрання, яке кричало про те, що я зовсім не на навчанні в ньому перебувала.

- Ну а далі я забрав пані Анні, вона все ще перебувала в академії, - на цьому моменті генерал скептично хмикнув, але коментувати не став, - і ми повернулися в особняк… - якось невпевнено закінчив розповідь Августин, адже все так добре починалося.

– Зараз повернулися? – навіщось уточнив дід.

- Ні, - видав йому помічник, і я ледь не знепритомніла.

- Тобто, це ще не все? – очі мого предка наповнились інтересом, і чоловік, який нічого не підозрював, продовжив:

- Після того, як ми прибули до особняка, то виявилося, що тут немає нічого їстівного, - моє зітхання виявилося занадто гучним? - Тому я запропонував прикупити їжу в ресторанчику, - тут я вирішила трохи допомогти бідоласі, включившись у їхню розмову:

- Так, але залишатися однією мені зовсім не хотілося, от я і причепилася до Августина. Ну а далі ти в курсі, - начебто все зрозуміло. Може я по ресторанах тільки й ходжу в такому вбранні.

- А їжа? - хмикнув якимось своїм думкам дід, а ми так і зовсім підвисли.

- Що їжа? - не зрозуміла я.

- Де вона? - з легкістю впіймав нас на брехні генерал, на що мені тільки й залишалося, що скрипнути зубами.

- У магомобілі, - спокійно промовив дідів помічник. - Зараз принесу, зовсім забули. На шляху назад нам зустрівся загін пожежників, от і відволіклися, - звичайно виправдання правильне, але ця розповідь може викликати нові питання у мого надто підозрілого опікуна.

Августин тим часом попрямував до магомобіля, сподіваюсь у нього там справді знайдеться щось їстівне, інакше нам кришка. Армен-старший похмуро поглядав на мене, збираючись щось запитати, аж раптом на столі у вітальні затілінькав магофон, сповіщаючи весь будинок про пізній дзвінок.

- Слухаю, - дід відразу підійшов до артефакту, а я перетворилася на одне велике вухо, намагаючись розчути хоча б якісь деталі розмови. - Коли це сталося? Жертви є? – чи не про пожежуйде мова? - Добре. Я зараз буду, - поклав трубку і поспішив до дверей, де схопив за руку помічника, що повернувся, передав мені пакети з курячими ніжками (не коментуватиму дива вибору їжі для юної леді) і потягнув того з собою, кидаючи на ходу:
- Ти їдеш зі мною. У нас НП, - решти я, на жаль, не розчула, але й так було зрозуміло, що справи погані.

* * *

Адреналін швидко випарувався, і в дзеркалі я побачила стомлену дівчину з розбитим серцем. Пам'ять як на зло раз-по-раз підкидала картинки, де Ален тримає за руку мою найкращу подругу, а я сама відпускаю їх, щоб врятувати.

Ні, ну чому б і мені не показати себе тендітною та вразливою перед хлопцем? Ось навіщо мені треба було рватися вперед, рятуючи відьмочок та магів, якщо навіть бойовики спасували перед тим, що самі й створили?

Чомусь згадалася усмішка того хлопця, який все ж таки витягнув мене з пекла, причому зробив це настільки віртуозно, що залишається тільки диву даватися. І катастрофу запобіг, і врятував від пояснень перед пожежниками. Їм спробуй ще доведи, що ти не при справах. А якщо ще й не одразу схопляться, то залишки моєї магії швидко розвіються під гнітом сильнішого заклинання бойовиків.

А ось останніх мені було зовсім не шкода, все ж таки вони пішли на невиправданий ризик, створюючи таке плетіння. До того ж, ледь запахло смаженим, як хлопці втекли, залишивши справжнім магам розбиратися з наслідками їхнього «шоу». Майбутнє королівства, ага ж. Зараз я зовсім по-іншому подивилася на тих, хто захищатиме нас у майбутньому. Багато хто з них просто не вартий звання «захисників».

Ці думки трохи вгамували серцевий біль, але думати про те, що в понеділок мені все ж таки доведеться зіткнутися з неминучим не хотілося, тому я позбулася ошатного вбрання, змила косметику і стрибнула під ковдру, дивлячись на портативний магофон, що засвітився у мене на ліжку :

«Анні, ти як? Попалася пожежникам?», - світилося у важливих повідомленнях від Елль.

Як я? Мабуть, занадто зла, щоб відповісти щось своїй подрузі. Я перевернула магофон зворотним боком і накрилася ковдрою, намагаючись заснути. Хоча час від часу все ж таки прислухалася до звуків в особняку, намагаючись вловити момент, коли дід повернеться додому.

Якоїсь миті я просто заснула. А коли розплющила очі, вже було далеко не ранній ранок. Дивно, чому ж генерал не будив мене зі словами: «Солдат не спить, солдат пильнує. А Ви, юна леді, вдалися до безтурботного сна. Тридцять віджимань!"