Розділ 4

Давид

— Доброго ранку! — сказала мама та швидко поцілувала мене в щоку. — Як справи?

— Нормально, — пробурмотів я, зробивши ковток кави.

— Я так розумію, що батько вже поговорив з тобою про твій переїзд.

— Я відмовився.

— Що? — здивувалася мама. Вона уважно подивилася на мене, спершись руками до столу. — Ти жартуєш? Це твій шанс, Давиде!

— Мені набридло, що ви обоє усе вирішуєте за мене. Зараз не надто вдалий час для переїзду.

— Чому?!

— Ти знаєш! — різко сказав я.

— Якщо це через хворобу Каміли, то я певна, що з часом усе налагодиться.

— Ми з батьком домовилися, що після того, як вона одужає, повернемося до цього питання.

— У першу чергу ти повинен думати про себе, — сказала мама і невдоволено похитала головою. — Та і взагалі ви з Камілою можете разом поїхати.

— Мамо, ми вже говорили про це. Я з нею доти, доки вона не одужає. Як тільки їй стане краще, усе закінчиться.

— Ти дуже змінився, Давиде. Я не впізнаю свого слухняного сина.

— Мені набридло прикидатися ним, — пробурмотів я та піднявся зі стільця.

— Тобі ще довго доведеться це робити, — сказала мама, коли ближче підійшла до мене. — Нас запросили на відкриття нового готельного комплексу. Тебе з Камілою теж. Думаю, що ти розумієш, що повинен прийти.

— А хіба у мене є інший вибір? — спитав я, склавши руки на грудях.

— Ти сам знаєш, що ні.

Мама легенько вдарила мене свою рукою по плечі та ледь помітно усміхнулася.

— Колись це зміниться. Можливо, я захочу отримати свободу і зроблю те ж, що і брат.

— Ох, навіть не згадуй про нього.

— Хтось заговорив про мене? — раптом почувся у дверях знайомий голос.

— Що ти тут робиш? — роздратовано спитала мама, стрільнувши очима в сторону Слави. — Не вистачало ще, щоб батько тебе побачив.

— Прийшов до свого рідного дому, — відповів брат і знизав плечима. — Не можна? Матусю, невже ти не рада бачити свого старшого сина?

— Перестань! — пробурмотіла мама та закотила очі.

Слава підійшов до однієї з шухляди й витягнув звідти пляшку віскі. Він взяв собі стакан і налив туди коричневої рідини.

— Не зарано для алкоголю? — спитав я, уважно глянувши на нього.

— Мені можна, — відповів він і подивився на свій годинник. — Вже двадцять дві години як я не спав.

— Навіщо ти прийшов? — знову спитала мама.

— Щоб побачитися зі своєю ріднею, — відповів Слава і зробив добрячий ковток віскі, — а взагалі мені треба поговорити з батьком.

— Краще іди геть, поки він не побачив тебе.

— Не встиг прийти, як мене уже виганяють. Негарно це якось. Я ж не чужий для вас.

— Все! — сказала мама і попрямувала до дверей. — Не можу більше це слухати.

Вона вийшла з кухні, а тоді пішла у сторону своєї спальні. Я ж глянув на брата, який розслаблено сів на стілець.

— Знаєш, я досі не можу зрозуміти, чому батьки мене не люблять? — заговорив Слава.

— Мабуть, через те, що від тебе завжди було багато проблем, — відповів я та сів навпроти нього.

— Ні! Це було з самого дитинства, розумієш? Коли ти падав і розбивав коліна, мама лікувала твої рани, а на мене вона кричала. Тато постійно втішав тебе, якщо ти плакав, а мене ображав, бо ж чоловіки не повинні плакати. Нас з тобою по-іншому виховували, Давиде. Тоді, коли тебе любили, мене — ненавиділи.

— Це не так! — заперечив я. — Ти завжди перечив батькам і не погоджувався з ними. Постійно бився і зв'язувався з поганими компаніями. Скільки проблем через тебе було в школі, а потім і в університеті?

— Можливо, таким чином я просто хотів, щоб мене почули? Я намагався бути таким, як ти, але для батька усе було не так. Будь-яка моя дія і моє рішення критикувалися ним. Тато коли-небудь підіймав на тебе руку? — спитав брат, а я похитав головою в знак заперечення. — На мене постійно. Ти абсолютно не знаєш його, і мені шкода, що ти так легко піддаєшся впливу батьків.

— Тільки не треба мене повчати, зрозуміло? Я сам прекрасно знаю, що мені робити.

— Звісно! Тільки поки ти не дуже добре справляєшся.

— Тобто? — перепитав я, уважно глянувши в темні очі брата.

— Бачив, що ви з Камілою знову разом, — заговорив Слава.

— До чого тут це?

— Не знаю, як ти стільки часу терпиш це стерво. Хоча... — Він задумано відвів погляд. — Вона така ж егоїстка, як і ти. Ви підходите одне одному.

— Так, ми такі погані, а лише ти один хороший, — сказав я, нещиро усміхнувшись. — Тобі нагадати, як ти використав Камілу? Тоді, в Лондоні.

— Вона сама цього хотіла. Я її не змушував.

— Вона була п'яна! Ти не повинен був використовувати її в такому стані.

— Перестань, Давиде! — Слава закотив очі. — Мені захотілося розважитися і їй теж. Хіба ти не знаєш, як це відбувається? До того ж на ваші стосунки це аж ніяк не вплинуло. Я так розумію, що за вас все вирішують батьки, тому ви й робите, що хочете. У вас же вільні стосунки?

— З чого ти це взяв?

— Ну, Каміла була зі мною і, можливо, ще з якимись хлопцями. У тебе була інша дівчина. Я бачив її у нас, якщо ти забув. Така гарненька блондинка. Хто вона, до речі?

— Тебе це не стосується, — суворо сказав я.

— Хм, але вона дійсно гарненька, — продовжував брат. — До того ж краща за Камілу. Якби у мене був вибір, то...

— Годі! — перервав його я. 

Мені зовсім не подобалося, що Слава почав говорити про Валю. Він і тоді надто уважно розглядав її. Я бачив його зацікавленість, і це страшенно дратувало. Брат підозріло глянув на мене, примруживши очі. Потім він засміявся та допив усе віскі, що було в його стакані.

— Чому ти смієшся? — роздратовано спитав я.

Слава нічого не відповів. Він піднявся зі стільця, продовжуючи усміхатися. Це мене ще більше розізлило. Я намагався виглядати спокійно, але чомусь злість брала наді мною верх. Ми обоє напружилися, коли голосно гримнули двері. Вже через секунду в полі мого зору з'явився батько. Він глянув спочатку на мене, потім на Славу.

— У мій кабінет! — суворим тоном мовив він і кивнув у сторону коридору.

Тато розвернувся та впевнено попрямував вперед. Слава ж видихнув і раптом нахилився до мене.

— Здається, наш маленький слухняний хлопчик закохався, — заговорив він. — Цікаво, що на це скажуть матуся і татусь? Ех, сумна історія. Шкода дівчинку.

Брат випрямився, схопив з кошика для фруктів яблуко, а тоді поплентався у сторону кабінету батька. Коли він нарешті пішов геть, мені стало легше. Я не знав, які справи між ним і татом. Останні роки вони взагалі не розмовляли, але зараз Слава все частіше з'являвся у нашому будинку. Інколи мені хотілося, щоб наша сім'я була ближчою, але я розумів, що цього ніколи не буде. Я схопив свою куртку та швидко вийшов з будинку. Мені потрібно було трохи заспокоїтися. Я попрямував до свого байку, який залишив за воротами. Як тільки зупинився біля нього, то одразу ж помітив Алісу, що теж якраз вийшла зі свого подвір'я.

— Привіт, — сказав я, як і завжди.

Вона лише фиркнула, склавши руки на грудях. Раніше ця дівчина постійно розмовляла зі мною. Нескладно зрозуміти, що це через мій вчинок. Жіноча солідарність.

— Віталік вдома? — поцікавився я.

— Зателефонуй до нього і спитай, — буркнула вона. Ліса декілька секунд дивилася на мене, а тоді раптом підійшла ближче. — Серйозно, Давиде? Тебе справді цікавить мій брат?

— А що ще мене має цікавити? — пробурмотів я.

— Валя, наприклад! Тобі не цікаво, як вона зараз?

— Я знаю, що у неї все добре.

— Звісно, все добре. Вона ж хоче усіх переконати в цьому, але це не так. Ти зламав її, Давиде. Не знаю, які в тебе були причини, але це дуже жорстоко.

— Для чого ти мені це говориш? Я сам прекрасно розумію, що зробив їй боляче.

— Так, ти зробив їй боляче! — раптом закричала Аліса і штовхнула мене в плече. — Мене дратує, що ти так спокійно говориш про це. Ти можеш брехати усім, але не мені. Можливо, Валя й повірила, що ти використав її, але я не збираюся вірити в цю дурню. Я бачила, як ти завжди дивився на неї, і це... Це не було грою. Принаймні, не могло бути. У тебе ще є шанс все змінити, поки не пізно.

— Це вже в минулому, Лісо. Зараз все так, як і має бути. Це те, що правильно.

— Для кого?

— Для усіх.

Я взяв свій шолом і почав надягати його на голову. Аліса ще деякий час дивилася на мене, а потім просто кивнула та розвернулася, щоб піти геть.

— Валя тепер працює в книгарні, — раптом заговорила вона. — У тій, що на вулицю вище від коледжу.

Я байдуже сів на мотоцикл і рушив з місця, набираючи швидкості. Навіщо вона сказала мені це? Я їздив містом, намагаючись заспокоїти себе та свої думки, але мені це не вдалося. Сам не зрозумів, як зупинився на тій вулиці, що сказала Ліса. Тут була всього лише одна книгарня. Я одразу ж помітив знайомий силует і світле волосся, що спадало вниз по її плечах. Біля неї стояв Паша, з яким вона розмовляла, усміхаючись. Здається, вони знову дружать. А може, це щось більше? Валя виглядала радісною та щасливою поряд з ним. Я видихнув, продовжуючи спостерігати за нею. Така красива, ніжна і світла. Дівчина, яку я ніколи не заслуговував. Десь в глибині душі мені хотілося все виправити й повернути її, але я розумів, що це неможливо. Вона ненавидить мене. Тепер усе правильно, і так буде краще для неї.

Я ще довго дивився на неї, аж поки вона не зайшла з якоюсь дівчиною у книгарню. Неприємне відчуття з'явилося всередині, наче я перетворився на якогось переслідувача. Я похитав головою і завів свій мотоцикл. Тоді швидко поїхав геть, даючи собі слово, що більше ніколи не повернуся в це місце.