Розділ 11

Андрій сидів у першому ряду авдиторії, очікуючи на Асю. Серце в грудях шалено билося. Ще три хвилини тому пролунав дзвінок, а викладачка досі не з’явилася. До бентежного передчуття довгоочікуваної зустрічі додалося ще й хвилювання. Чому запізнюється? Невже трапилося щось? Можливо, саме тому не відповідала? Але ж соцмережі відвідувала регулярно...

Коли, нарешті, Ковальова з’явилась у дверях — затамував подих. Мабуть, такою щасливою Андрій не бачив її ще жодного разу. Вона увійшла впевнено, з сяйливою усмішкою на вустах. Розпущене волосся колихалось у такт крокам, а погляд був спрямований вперед.

Андрій сидів розслаблено, спостерігав, очікував того моменту, коли їх погляди зустрінуться. Як же він хотів обійняти Асю, пристрасно впитися в губи поцілунком, насолодитися їхнім прекрасним солодкуватим смаком.

Ася підійшла до стола, поклала туди свої речі й нарешті подивилася на студентів. Ще до того, як погляд на долю секунди затримався на Андрієві, він усміхнувся їй задоволено, навіть дещо хижо. А потім дивився, як дівчина намагається приховати своє задоволення цим жестом.

— Доброго ранку, третій курс! Скучила за вами!

Дзвінкий голос рознісся авдиторією, змушуючи студентів загудіти у відповідь.

— І навіть за мною? — пролунало зухвале десь збоку. Андрій поглянув туди й побачив клятого Мартиненка. З'явилося бажання показати дурневі, хто за ким скучив, але Ася й сама впоралася.

— Завжди мають бути винятки, — стенула худеньким плечем.

— Іншими словами, — вирішив підтримати Ковальову Андрій, — кожна отара не без паршивої вівці.

Піднявся регіт. Староста подарував Мартиненку застережливий погляд — і хлопець одразу ж усе зрозумів. Замовк, опустивши очі в зошит.

Лекція з Асею пролетіла, як завжди, мов за одну коротку мить. Андрій пропустив усіх охочих поговорити з Ковальовою вперед, а сам сидів у першому ряду й не міг відвести погляду від викладачки. Хотілося її всю. Затиснути в обіймах, заритися носом у хвилясте пахуче волосся. А ще ніколи більше не відпускати.

Літо тягнулося надзвичайно довго. Андрій постійно стримував своє маніакальне бажання писати Станіславі щогодини. А саме так він і почувався — закоханим маніяком.

— Підходь уже, чи так і сидітимеш?

Ася всміхнулася старості. Авдиторія вже спорожніла, однак Андрій і не помітив цього.

— Радий вас бачити, Станіславо Вікторівно! — поклав перед нею журнал відвідувань. — Як провели відпустку? Були на відпочинку за кордоном?

— Рідне місто — найкращий курорт, — схилилася над столом, аби поставити підпис, — цього літа вирішила нікуди не літати, наступного вже відірвусь.

Викладачка простягнула хлопцю журнал, її добра усмішка стала ширшою, а очі вдивилися в обличчя Андрія пильніше, навіть захоплено. Він і сам дивився на неї так само, не приховуючи зацікавленості. Відчував хвилювання, бо просто не міг не поставити вкотре важливе запитання.

— Можливо, ви передумали?

Ася звела тонкі брови на чоло.

— Щодо чого?

— Щодо побачення.

Попри те, що знав наперед її відповідь, почувався впевнено. Навіть бурштинові очі, які проникливо дивилися на нього, не могли знищити ту впевненість.

— Зі мною, — додав нахабно.

— Ні, — засміялася зніяковіло й відвела погляд.

***

Станіслава дуже сподівалася, що трепет, який вона відчувала в грудях усе заняття, не відбивався на її щасливому обличчі. І навіть коли знову через силу довелося відмовити Андрієві, викладачка все одно відчувала дивне піднесення. Тепло, що зачаїлося в душі, просилося на волю. Напористість студента бентежила дивним чином, навіть довелося відвести погляд.

— Ну справді, Асю? Хіба такий неприємний тобі?

Хотілося заперечити, сказати, що це не так, але викладачка вчасно зупинилася.

— Це тут ні до чого, Андрію. Хіба ж ми зможемо бути разом тривалий час? Тобі лише дев'ятнадцять. Звідки мені знати, що через місяць не набридну? Розбите серце мені не потрібне.

Несміливо подивилася на хлопця. Його обличчя було симпатичним, але водночас надто серйозним. Здається, Ася зачепила за живе.

— Мені двадцять. І я впевнений у своїх почуттях. Ми могли хоча б спробувати.

Похитавши головою, викладачка стала збирати свої речі. Вона планувала відповісти йому черговою відмовою, але в приміщення зайшли.

— До побачення, Андрію, — стримано всміхнулася, — рада чути, що у вас все прекрасно. Гарного дня!

— І вам... гарного дня!

Ася навмисне пройшла повз хлопця, щоб зануритися в аромат його парфумів. Цей запах п'янив і ламав її волю, паморочив голову, але дівчина мусила тримати себе в руках.

Після роботи поквапилася на зустріч. У місто нарешті повернулася з Польщі її найкраща подруга Ліля, яку Станіслава не бачила понад рік. Так скучила за своєю коліжанкою, що летіла до неї, мовби на крилах. Уста всміхалися, очі сяяли, а ноги ледве не пританцьовували.

Щойно вийшла з університету — помітила Карпенка в зоні паркування. Хлопець обперся на своє авто, засунувши руки до кишень дорогих блакитних джинсів. Його права стопа в білій кросівці, мовби нервово, постукувала п’яткою об колесо. Рукави сорочки, що сиділа на своєму власнику без перебільшень ідеально, були засукані до ліктя. У волоссі заплуталося жовтогаряче західне сонце, а обличчя виказувало схвильованість. Погляд Андрія блукав десь зліва, тому Ася могла насолодитися гарним чоловічим профілем. Вона навіть на якусь мить затамувала подих: Карпенко здався їй ідеалом. Вперше за весь час їхнього знайомства дівчина пошкодувала, що не є студенткою. От зустрілись би вони років вісім тому, за інших обставин...