Розділ 3

***

Андрієві ледь вдалося побороти бажання піти слідом за нею. Мати щось кричала в слухавку, намагалася погрожувати батьковим ременем, проте хлопець давно не вірив у ці дитячі залякування. Батько ніколи не підіймав руки на сина. Він міг лише словами шмагати. І робив це дуже боляче. Та Андрій ще зі шкільних часів відгородився від цього всього, намагаючись жити безтурботним життям.

На перескладання хлопець прийшов не підготовленим. На що сподівався й сам не знав. Везіння? Щасливий випадок? Фатум? Чи просто думав посміхатися симпатичній молоденькій викладачці й вона одразу ж розтане?

Одногрупник Мартиненко з горем пополам таки склав іспит, змушуючи Станіславу кілька разів прикривати обличчя від того, як він запинався. Коли прийшла черга Андрія, вони залишилися вдвох у пустій авдиторії.

– Як пройшли свята, Станіславо Вікторівно?

Цього разу він знову сидів та пронизував дівчину поглядом, ніби намагався запам'ятати кожну рису обличчя, кожну родимку, квітку на білій блузці. Думати про те, що знаходиться під нею, не спішив. Здавалося, ніби ходить по краю, не переступаючи межі.

– Прекрасно, Андрію, – усміхнулася викладачка, – провела час з родиною. А Ви?

Карпенко не квапився відповідати. Він підійшов до столу, за яким сиділа викладачка, обперся кулаками на нього, схилившись над дівчиною. Станіслава намагалася вдавати, що її ані краплиночки не зачіпає його поведінка. У всякому разі, Андрієві так здавалося.

– Я вчив, – розважливо сказав хлопець, усміхнувся й випрямився. Маленьке плече смикнулося. Сердиться чи що?

– А я хотіла з Вами поговорити щодо інциденту з Нечипоренком...

Викладачка сміливо дивилася в його очі й він помітив у них втому. А ще синці, вправно сховані косметикою, під очима, мабуть, від недосипу.

– У Вас був інцидент з Нечипоренко? – підвів одну брову. Якщо ця кицька потребує захисту від декана, то він залюбки їй допоможе.

– Кхм... – подавила усмішку дівчина. – Не в мене, у Вас.

– Ти щось плутаєш, люба, – Андрій безцеремонно всівся на стіл, нахилився до дівчини й став дивитись в її гарні очі. – Можливо, ми не будемо гаяти часу, а сходимо кудись разом?

Станіслава припинила усміхатися. Не сердилася, радше мала змучений вид.

– Карпенко, я б ніколи не «замутила» з чоловіком, який поводиться, наче дурне хлопчисько.

Слова дівчини не зачепили Андрія, проте її втомлений вираз обличчя змусив трохи «зависнути».

– Якщо Ви не готові, Андрію, – продовжила викладачка, – тоді приходьте через три дні на другу перездачу. І не будемо влаштовувати цирк в стінах університету.

***

Те, що Карпенко не підготувався до іспиту, Ася зрозуміла одразу. Очі його невпинно дивилися на неї, немов вивчали кожну деталь зовнішності. Навіть трохи ніяково було від тих темно-сірих райдужок та чорних широких зіниць. Сама не розуміла, чому саме так відповіла на пропозицію сходити на побачення.

Зловила себе на думці, що при інших обставинах, в паралельній реальності залюбки прийняла б залицяння хлопця. Не через статки його батька чи гарненьке обличчя. Було щось в тих глибоких сірих очах таке, що заворожувало та притягувало до себе. Якийсь особливий магнетизм, від якого було важко відірватися.

Проте в реальному житті Ася знала, що між ними нічого не може бути. Найперше – її власні принципи та привита з пелюшок «правильність». А найголовніше – це ситуація, що трапилася ще за Асиного студентства з її одногрупницею.

Марія мала стосунки з одруженим викладачем. Вони таємно зустрічалися, проводили разом ночі, а іноді й цілі вихідні. Якось їх помітили разом і пішли різноманітні чутки. Марія дуже побивалася з цього приводу, навіть скаржилася Асі, що викладач не хоче кидати свою дружину заради неї, адже в тих народилося немовля. А якби чоловік залишився з нею, то все стало б на свої місця й студенти припинили б пліткувати. Ася тоді сказала, що люди ще більше заговорили б. Проте Марія лише відмахнулася. Студентка вірила тільки у свої фантазії.

А потім вона завагітніла. Якось прийшла на пару й похвалилася усім присутнім, що чекає дитину від свого коханого. Студенти лише сміялися над нею. Ніхто, крім Асі та ще двох дівчат, не підтримав бідну Марію.

Закінчилося все доволі трагічно – батьки дівчини довго розбиралися з деканом та тим самим викладачем, якого потім звільнили. Він, звісно ж, залишився з дружиною, а Марія у відчаї вкоротила собі життя прямо в університеті.

Після тієї печальної історії ректор особисто попередив усіх, і студентів, і викладачів, що стосунків між ними не повинно бути. Інакше – звільнення з роботи або ганебне відрахування з університету. Остання погроза була більш неофіційною, тобто причину, щоб вигнати могли знайти будь-яку. І такі прецеденти були кілька разів – студенток відраховували за стосунки, навмисне «завалюючи» на сесіях.

Друге перескладання виявилося більш вдалим. Станіслава була приємно здивована змінами у зовнішності та поведінці Карпенка. Перед нею ніби друга людина постала. Доросла, вихована. Серйозна. Тільки погляд анітрохи не змінився. Андрій так само пронизував її очима, змушуючи невпинно дивитися у райдужки, що нагадували похмуре осіннє небо.

Як завше, стягнувши маску на підборіддя, вона усміхнулася студентові та запропонувала витягти білет.

– Я не вірю у фортуну, Станіславо Вікторівно, ставте будь-які запитання.

Це звучало доволі зухвало, самовпевнено, та чогось Ася вірила хлопцеві.

– Тягніть білет, Карпенку, вважайте, на сьогодні мене покинула фантазія, і я не хочу нічого вигадувати.

Андрій, витягнувши білет, одразу ж сів навпроти викладачки та став читати уголос. Аркуш він тримав однією рукою, недбало, ніби той був для нього дрібничкою. Одразу ж став відповідати, без підготовки, даючи змістовні та розгорнуті відповіді. Ася лише дивувалася тому, як легко та невимушено хлопець поводиться. Знадобилося лише одне додаткове запитання й дівчині не залишалося нічого, як поставити Карпенку «відмінно».

Андрій подякував їй, ніби йому було байдуже до оцінки й поцікавився, чи вестиме вона у них цивільне право у наступному семестрі.

– Думаю, що навіть у наступному році, – усміхнулася викладачка й стала збирати свої речі.

Студент йти не спішив. Все дивився на неї своїми гарними очима.

«Так і закохатися в них не довго...» – мимоволі подумала вона, а потім обережно прикусила губу. І цей жест не оминув увагу студента. Він поглянув на її губи. Раптом в холодній авдиторії стало душно, захотілося відчинити вікно.

– Ви ще щось хотіли? – уточнила незворушно.

– Так. Хотів сказати, що з деканом скандалив не я, то був інший студент.

Викладачка здивувалася, звела брови та припинила складати речі.

– А хто ж?

– Поняття не маю, скільки у вас боржників.

Боржників у Асі було лише двоє. Мартиненко та Андрій. Поки дівчина намагалася повірити у слова студента, він нахилився до неї.

– Гарного вам дня! – сказала Андрієві, вхопила речі та легко прослизнула повз хлопця, видихаючи аромат його нових парфумів, в якому гармонійно переплелися пряне дерево та кипарис. Ася знала цей дорогий бренд, адже подарувала нещодавно такий своєму брату. І він їй дуже подобався.