Розділ 2

Поки Станіслава намагалася почути від Мартиненка хоча б щось суттєве щодо теми, Карпенко не зводив з неї очей. Ася відчувала на собі його погляд і ніяк не могла розслабитися. Добре, хоч свій предмет не забула.

— На перескладання! — похитала головою, коли студент у черговий раз замовк, не знаючи, що відповідати. Бідолашний Мартиненко опустив голову додолу, забрав свою залікову книжку й, попрощавшись, вийшов із кабінету.

— Ви готові, Андрію? — не витримала Ася. Під грозовим поглядом стала почувати себе некомфортно.

— Ще готуюся, — цілком серйозно відповів студент, продовжуючи свердлити її поглядом. В авдиторії пролунали здавлені смішки.

«Невже роздягає очима? — подумала Ася, безсоромно розглядаючи хлопця у відповідь. — Наче не схоже».

Прийнявши іспит в останніх трьох студентів, не рахуючи Карпенка, Ася знову опустила маску на підборіддя й доброзичливо усміхнулася Андрієві. Вони залишилися в авдиторії сам на сам. Дівчина показала рукою на стілець. Хлопець сів навпроти неї, продовжуючи дивитися так, ніби в саму душу заглядав. 

Серце застукало гучніше, й стало надто спекотно, попри те, що перед цим викладачка мерзла. Вона роздивлялася риси Андрієвого обличчя так, ніби це мало величезне значення для неї. Згодом вона збагне, що таки мало, проте зараз власна реакція здавалася дивною.

Андрій мав гарні темно-сірі очі, тонкі прямі брови й свіжі повні губи. «Ймовірно, ці губи перецілували немало дівчат» — ця думка немов отверезила Асю.

— Я слухаю, — нахилила вона голову й чемно усміхнулася. Їй хотілося вірити, що вся та незворушність, яку так намагалася вдавати, здається правдоподібною. Дівчина й не підозрювала, що зовсім скоро це стане для неї звичним, повсякденним явищем. Життям.

— Давай на чистоту... — почав Карпенко. — Ти ж розумієш, що я нічого...

— Давай-те на «ви», будь ласка, — чемно поправила його. — Якщо ви нічого не вчили, тоді перескладання п'ятого січня. Не витрачаймо наш спільний час!

Спільний час! Ася сама здивувалася, що таке видала. Брови Андрія зійшлися на переніссі. Його явно не влаштовував такий розвиток подій. Мабуть, хотів запропонувати хабар або налякати своїми зв'язками. Але хабарів молода викладачка досі не брала, якщо не враховувати одну невелику коробку цукерок з чорносливом у шоколаді, подаровану старшокурсником. Просто Ася обожнювала ті ласощі, тому й не змогла встояти. До того ж натомість студент просив небагато: накинути всього кілька балів, щоб дотягнути до трійки. Дівчині було дуже соромно за той випадок, тому повторювати ситуацію не хотілося. Вона принципово дотримувалася справедливості й завжди ставилася до всіх однаково.

— Можливо, якось домовимося, бо...

— Ні! — перебила хлопця. Ніяких хабарів вона брати не збиралася. І навіть чорнослив у шоколаді не врятував би Карпенка — лише вивчений матеріал. — Приходьте на перескладання. Вам як затятому прогульнику я поставлю додаткові запитання.

Скрипнувши зубами, Андрій встав зі стільця, й пішов геть із кабінету, залишивши за собою приємний аромат дорогих парфумів, які Ася ще довго не могла забути.

Вона зібрала свої речі й попрямувала на кафедру. Їй потрібно було закінчити деякі справи, а тоді могла вільною пташкою летіти додому, до сім'ї. 

У кабінеті, який викладачка ділила з трьома колегами, залишився лише Сипченко, низенький чоловік із довгими сивими вусами та доброю усмішкою. Ася любила слухати його теревені ще зі студентських часів, коли Євген Серафимович, а саме так звали чоловіка, викладав у неї.

— Ой, Стасю! — вуса смикнулися, й на обличчі Сипченка з'явилася усмішка. — Ну як іспит? Я чайник поставлю, будеш чай? З малиною, як ти любиш.

— Ну що Ви, Євгене Серафимовичу, сидіть-сидіть, я сама все зроблю! Ви ж нещодавно хворіли!

Сипченко перехворів коронавірусною інфекцією одночасно з Асею, а вона знала, що наслідки можуть ще довго надокучати. Тож поставила чайник і стала розповідати про іспит, однак ні слова про Карпенка та його невдалу спробу дати хабаря не сказала. Не хотілося псувати передноворічний настрій ані собі, ані Сипченку. В електричному чайнику закипіла вода — й Ася встала, щоб заварити чай. Собі — малиновий у пакетику, а Євгену Серафимовичу — чорний великолистий. Обоє любили напої без цукру.

Щойно Ася поставила чашку перед колегою, за дверима почулися голоси.

— ...та ну не сци ти, Дияволиця сьогодні в гарному настрої була, все вона тобі підпише...

Колеги переглянулися між собою, й Ася помітила на обличчі Сипченка стриману усмішку.

— А як не підпише?

— Та підпише, кажу! Заходь! Часу обмаль!

У двері постукали, а потім відчинили й у щілині з'явилася голова студента.

— А Катерина Едуардівна є? — запитав жалібно хлопець із довгою чуприною й переляканими очима, зиркаючи то на Асю, то на Сипченка.

І смішно, і грішно. Їхній кабінет був не настільки великим, щоб не помітити огрядну високу жінку з довгим темним волоссям та злими очима, підведеними чорним. Хіба якби вона заховалася під столом. Щоправда, навіть у такому випадку її було б видно.

— Немає, — сказали одночасно з Сипченком і усміхнулися такій синхронності.