Розділ 2

***

Поки Станіслава намагалася почути від Мартиненка хоча б щось суттєве, на тему, Карпенко не зводив з неї очей. Ася відчувала на собі його погляд і ніяк не могла розслабитися. Добре, хоч свій предмет не забула.

– На перездачу, – захитала головою, коли студент в черговий раз замовк, не знаючи, що відповідати. Бідолашний Мартиненко опустив голову додолу й, забравши свою залікову книжку, попрощався та вийшов з кабінету.

– Ви готові, Андрію? – не витримала Ася. Під грозовим поглядом стала почувати себе некомфортно.

– Ще готуюся, – цілком серйозно відповів студент, продовжуючи свердлити її поглядом. В авдиторії пролунали здавлені смішки.

«Невже роздягає очима?» – подумала Ася, не соромлячись роздивлятися студента у відповідь.

«Наче не схоже...»

Прийнявши іспит в останніх трьох студентів, не рахуючи Карпенка, Ася знову стягла маску на підборіддя й доброзичливо усміхнулася Андрієві. Вони залишилися в авдиторії сам на сам. Дівчина показала рукою на стілець. Хлопець сів навпроти неї, продовжуючи дивитися, ніби в душу. Серце раптом застукало гучніше й стало надто спекотно, не дивлячись на те, що перед цим викладачка мерзла. Вона роздивлялася риси його обличчя, ніби це мало величезне значення для неї. Пізніше, дівчина зізнається собі у цьому. Але в той момент вона дивувалася своїй реакції.

У Андрія були гарні темно-сірі очі, тонкі прямі брови й свіжі повні губи. Швидше за все, ці губи перецілували немало дівчат. Ця думка немов отверезила Асю.

– Я слухаю, – нахилила вона голову й чемно усміхнулася. Їй хотілося вірити, що вся та незворушність, яку так намагалася вдати, видається правдоподібною. Дівчина й не підозрювала, що зовсім скоро це стане для неї звичним, повсякденним явищем. Життям.

– Давай на чистоту... – почав Карпенко. – Ти ж розумієш, що я нічого...

– Давай-те на «ви», будь ласка, – чемно усміхнулася йому. – Якщо Ви нічого не вчили, тоді перездача п'ятого січня. Не тратьмо наш спільний час!

Спільний час! Ася аж сама собі здивувалася, що таке видала. Брови Андрія зійшлись на переніссі. Він залишився явно незадоволеним таким  розкладом речей. Мабуть, хотів запропонувати взятку або налякати своїми зв'язками. Хабарі молода викладачка досі не брала, якщо не рахувати одну невелику коробку цукерок з чорносливом в шоколаді від старшокурсника. Просто Ася обожнювала ті ласощі, тому й не змогла встояти. До того ж натомість студент просив небагато – накинути всього кілька балів, щоб дотягнути до трійки. Їй було дуже соромно за той випадок, тому повторювати ситуацію не хотілося. До того ж вона завжди стояла за справедливість і до всіх намагалася мати однакове відношення.

– Можливо, якось домовимося, бо...

– Ні! – перебила хлопця. Ніяких хабарів вона отримувати не збиралася. І навіть чорнослив у шоколаді не врятував би Карпенка, лише вивчений матеріал. – Приходьте на перездачу. Вам, як запеклому прогульнику, я поставлю додаткові запитання.

Скрипнувши зубами, Андрій встав зі стільця, й пішов геть з кабінету, залишивши за собою найприємніший аромат дорогих парфумів, які Ася ще довго не могла забути.

Вона зібрала свої речі й попрямувала на кафедру. Їй потрібно було закінчити деякі справи, а тоді вільною пташкою вона могла летіти додому, до сім'ї. В кабінеті, який викладачка ділила з трьома колегами, залишився лише Сипченко, низенький чоловік з довгими сивими вусами та доброю усмішкою. Ася любила слухати його теревені ще зі студентських часів, коли Євген Серафимович, а саме так звали чоловіка, викладав у неї.

– Ой, Стасенька! – вуса смикнулися й на обличчі Сипченка з'явилася усмішка. – Ну як іспит? Я чайник поставлю, будеш чай? З малиною, як ти любиш.

– Ну що Ви, Євгене Серафимовичу, сидіть-сидіть, я сама все зроблю! Ви ж недавно хворіли!

Сипченко перехворів на ковід одночасно з Асею, а вона знала, що наслідки можуть ще довго нагадувати про інфікування вірусом. Поставила чайник та стала розповідати про іспит, однак ні слова щодо Карпенка та його невдалої спроби з хабарем не сказала. Не хотілося псувати передноворічний настрій ані собі, ані Сипченку. В електричному чайнику закипіла вода й Ася встала, аби зробити чай. Собі – малиновий у пакетику, а Євгену Серафимовичу чорний крупнолистовий. Обоє любили цей напій без цукру.

Щойно Ася поставила чашку перед колегою, за дверима почулися голоси.

– ...та ну не сци ти, Дияволиця сьогодні в гарному настрої була, все вона тобі підпише...

Колеги переглянулися між собою, й Ася помітила на обличчі Сипченка стриману усмішку.

– А як не підпише?

– Та підпише кажу! Заходь! Часу обмаль!

У двері постукали, а потім відчинили й в щілині з'явилася голова студента.

– А Катерина Едуардівна є? – запитав жадібно, зиркаючи то на Асю, то на Сипченка, хлопець з довгою чуприною та переляканими очима.

І смішно, і грішно. Їхній кабінет був не настільки великим, щоб не помітити огрядну високу жінку з довгим темним волоссям та злими очима, підведеними чорним. Хіба що, якби вона заховалася під столом. Щоправда, навіть в такому випадку її було б видно.

– Немає, – сказали одночасно з Сипченком і усміхнулися такій синхронності.

– Вона вийшла, – додав Євген Серафимович.

– А-а, д-добре, – запнувся студент й одразу ж зачинив за собою двері.

– Нема її! – гаркнув своєму другові.

– Та я чув... – відповів той.

 За дверима стало тихо. Колеги випили по дві чашки чаю, поговорили про всяку всячину й стали займатися своїми справами. Пізніше прийшла та сама Катерина Едуардівна, яку студенти боялися, а то й ненавиділи. Ася й сама її недолюблювала, проте доводилося усміхатися колезі.

– Ці бісові діти, – зле заговорила Катерина, – хай їм добро буде, дістали. Ніякого настрою святкового немає...

– До Нового року чотири дні, ще з'явиться, – запевнив Дияволицю Євген Серафимович.

– Та звідки йому з'явитися? – жінка дістала з сумочки запашну булочку в паперовій обгортці й стала їсти. Асі показалося, що таким чином вона заїдає стрес. Навіть співчуття з'явилося до Катерини, адже колега не мала ані коханого, ані сім'ї. Ася теж ще не знайшла свою половинку, проте принаймні у неї була величезна родина, яку дівчина обожнювала.