Розділ 1

Повірити не можу, що нарешті повернулася додому. Залишаю будівлю аеропорту, тягнучи за собою важку валізу, й усміхаюсь. Давно такою щасливою не була. А все тому, що нарешті вдома. Побачу батьків, знайомих. Знайду сестру. У мене так багато планів, і всі треба виконати. 

– Кіро! – чую, як хтось мене кличе, і кручу головою в різні боки. Бачу Рому – і нетерпляче на місці підстрибую. Мій найкращий друг підбігає й, схопивши за талію, над землею піднімає. Регочу як мала дитина, а він і не думає відпускати. 

– Я, взагалі-то, висоти боюсь, – дивлюсь на нього зверху вниз. Рома сильно змінився за ці кілька років. Справжнім чоловіком став. Змужнів. 

– Не бійся. Я не відпущу, – заявляє абсолютно серйозно, а тоді обережно опускає на землю. Почуваюсь ніяково після його слів, тому, щоб потягнути час, поправляю сукню і збираюся з думками. – Готова їхати? 

– Звісно! – киваю головою. – Батьки, мабуть, зачекалися. 

Рома забирає мою валізу, і ми йдемо на парковку. Зовсім не дивуюсь, коли бачу яскраво-червоний спортивний автомобіль. У цьому весь Рома. Любить похизуватися. 

– Даси проїхатись? – питаю, коли він кладе мою валізу в багажник. 

– У тебе є права? – видно, що вагається. 

– Звісно, – киваю. – Я люблю гарні машини. 

Мабуть, Рома і не сильно хоче віддавати свою автівку в мої руки, але робить це. Щаслива, сідаю за кермо, а він – поряд. Натискаю кнопку – і машинка гарно ричить. Мені вона вже подобається. 

– Вона тільки тиждень у мене. Сподіваюсь, що ти її не розіб’єш, – зітхає Рома і натягує на себе ремінь безпеки. 

– Ти мене недооцінюєш, друже, – усміхаюсь йому і теж ременем пристібаюсь. 

Їде вона ще краще, ніж ричить. А в повороти як входить! Рома міцно тримається обома руками за ручку дверей, а я продовжую усміхатися. Сьогодні дійсно неймовірний день. 

Мої батьки живуть за містом у приватному будинку з високими воротами. Коли зупиняю автівку перед ними, починаю сигналити. Ворота повільно їдуть вбік, і я бачу рідний дім. Навіть серце починає битися частіше. Тепер головне не розревітися. 

Зупиняю автомобіль біля чорного Mercedes батька і, поки Рома дістає з багажника подарунки, які я для батьків приготувала, йду до входу. Не встигаю кілька метрів дійти, як з будинку виходять мої батьки. Мама вже сльозами заливається, а тато підтримує її за плечі. 

– Привіт! – кричу, і обоє одразу обіймають. Сама плачу, тому що в такій ситуації неможливо стримуватися. 

– Ти так виросла, Кіро, – мама мене розглядає з голови до ніг. – Красуня така! 

– Ну дякую, – хмикаю. – Ви Рому не забули? 

– Привіт, Ромчику, – мама вітається з моїм другом. – Залишишся на обід? 

– Можна, – киває трохи розгублено. 

Усі разом заходимо в будинок, і в ніс одразу прилітає аромат домашніх страв. От за цим я шалено скучила. 

Ми сідаємо за стіл, і я одразу кидаю собі всього по трохи. Спочатку їмо мовчки, а потім розпочинаються питання від тата: 

– Що плануєш робити далі? Може, з нами поки поживеш? Спочатку відпочинеш. 

– Пробачте, любі, але ні, – мило їм усміхаюсь. – Я звикла до самостійного життя і не планую нічого змінювати. Планую жити в місті і буду шукати приміщення під офіс. 

– Отже, таки хочеш відкривати свою справу? – питає мама. 

– Уже кілька років цим живу, – відповідаю. 

– І що це буде? – допитується тато. – Я можу допомогти з пошуками приміщення. 

– Було б круто, – радію. – Треба в центрі. Доволі велике. Хочу відкрити свій центр вивчення іноземних мов. Не дарма ж я стільки років жила за кордоном. 

– Гарна ідея, – підтримує мене Рома. – Я теж спробую чимось допомогти. 

– Дякую, – усміхаюсь йому. 

Коли обід закінчується, я допомагаю мамі прибрати зі столу. Ще трохи – і поїду у свою квартиру, яку тато придбав перед моїм поверненням. Маю визнати, що батьки у мене чудові. Засипають подарунками. А все тому, що з п'ятнадцяти років я живу на іншому кінці світу і вони дико за мною сумують. 

– Мамо, від Олени нічого не чути? – питаю і зовсім не очікую, що мама після мого запитання випустить тарілку з рук. Та падає і розбивається. – Ой, та що ж це таке? 

Ми разом присідаємо, щоб зібрати шматки, але я помічаю, як тремтять її руки. Мені це не подобається. 

– Мамо, щось не так? 

– Олена так не виходить з нами на зв'язок. Уже багато років. Вона сама обрала таке життя, – відповідає схвильовано. 

– Хіба у вас не було бажання знайти її? Дізнатись як вона? – допитуюсь. 

– Олена сама від нас відмовилася, Кіро. І жодного разу за ці вісім років не об’явилася! – мама злиться. Кидає уламки у відро для сміття і швидко залишає кухню. 

Я ж дивлюсь їй услід і не розумію, чому саме така реакція. Так, Олена вчинила погано, але стільки років минуло… Можна ж було спробувати пробачити їй. 

Розумію, що не варто піднімати цю тему, особливо з мамою, але… є ще тато. Він у нас точно не розклеїться, і, можливо, від нього я щось дізнаюсь. Хоча б якусь крихту інформації, за яку можна зачепитися. Я все-таки планую знайти сестру, і зроблю це, хочуть батьки чи ні.